сегодня: 23 июня, суббота
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 65 от 12 июня 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июнь 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ОБЩЕСТВА / Як розпалася родина

12.06.2018 , № 65 от 12 июня 2018 г.

Скандал


Цю історію приніс лист за підписом передплатників «РГ» Лідії Петрівни Хомич, Петра Андрійовича Онопрійчука і Михайла Семеновича Чепіги із Житомира. Подаємо її з деякими правками та незначним скороченням.

Тяжко  холостякувати

СЕРГІЙ Волошин, довготелесий велет, ніяк не міг знайти собі пару. В Житомирському  тролейбусному депо, де він працював водієм, губилися в різних здогадках. Але нікому не спадало на думку, що 30-річний чоловік сохне за дамою серця, яку кохав ще зі шкільних літ і з якою, поки служив в армії, побрався друг дитинства.
– І як воно холостякується? – під’юджували колеги.
– Тяжко, – зізнавався Сергій.
Марія, струнка білявка, народила сина й під час зустрічей кепкувала над колишнім залицяльником: мовляв, прогавив мене, тепер шукай іншу. Хоча в самої, як потім зiзнається своїм подругам, також на душі шкребло.
Підганяли Сергія і батьки. Микола Григорович нарікав, що може не дочекатись онуків. Олену Савівну мучила подагра, їй би не завадила допомога невістки. Вже й кандидатуру підібрали – Таню Сердюк. Єдина дочка їхніх давніх приятелів. Працює у транспортному управлінні, заочно вчиться. Та й самі Сердюки хазяйновиті люди. Живуть у приміській зоні, мають приватний будинок, присадибну ділянку, автомобіль, поряд річка.

Весільний  згорток  із  грішми

МОЛОДИК уже й сам придивлявся до Тані, шукаючи в ній схожість із Марією. І, мабуть, знайшов. Бо після кількох побачень вирішив порадувати батька з матір’ю. «Слава тобі господи!» – щасливо сплеснула в долоні Олена Савівна, коли син повідомив довгоочікуване: «Одружуюсь!»
Розписалися в загсі, того ж дня повінчались у церкві. Запросили найближчих родичів з обох сторін. Столи накрили у дворі в Сердюків. Дарували їм здебільшого конверти з грішми. Сергій складав їх у сатинову хустинку.
Коли розігрітих міцними напоями гостей потягло на пісні й танці, почало темніти, з гус­тих хмар сипонув дощ. Всі забігли в будинок, столи зі стравами занесли на веранду. Молоді пішли в Тетянину кімнату. І тут Сергій спохопився: «Де згорток із грішми?» – «Я тобі його передала», – відповіла Таня. «Але я його до фати підсунув», – роздратовано сказав Сергій.
 Кинулися шукати – немає. «Здається, я  здогадуюся, хто його підібрав», – в очах молодого блиснула злість. «Та бог із ними, тими грішми, наживемо більше», – намагалася заспокоїти чоловіка жінка. Але той уже завівся.

«У  шеренгу  шикуйся!»

НА ВЕРАНДІ Сергій гукнув свого друга, свідка Олександра Свентицького, який розважав гурт чоловіків, кільцями випускаючи з рота цигарковий дим. «Пропали подаровані гроші», – тихо сказав йому на вухо. «Та ти що? – здивувався Олександр. – Тут же всі свої. Не може бути, щоб хтось поцупив…» – «Виходить, що може», – стиснув кулаки Сергій. Свентицький розгублено дивився на похмурого нареченого і вирішив підбадьорити його: «Заспокойся, поховаються і знайдуться». І посміхнувся.
 «А чи не ти, друже, сховав?» – розлютився Сергій, смикнувши свідка за руку так, що той ледь не гепнувся на підлогу. «Мене підозрюєш?» – обурився вiн і, вирвавшись, схопив нареченого за краватку. Втрутилися чоловіки. Та в Сергієві раптом заграла сержантська звичка, коли в армії шикував відділення на вечірню перевірку, і він гаркнув: «У шеренгу шикуйсь!»
Одні сприйняли це за жарт, інші всерйоз. Але всі миттю вишикувалися, думаючи, напевне, що затівається якась гра. Сергій оглянув їх, немов упійманих на гарячому. «Ганьба!» – процідив хтось крізь зуби. Хтось вилаявся. За хвилину гості почали розходитись.
Зірвавши з вішалки плащ, у темінь рвонув і наречений. З будинку, донедавна сповненому веселощів, тепер долинав плач: «Згоріли б вони, ті гроші!»

Апетити  диявольської  сили

ХОЧ і вважається, що час – найкращий лікар, але для героїв цієї історії він таким не став. Більше того, неначе втілився в ди­явольську силу, що занесла свій караючий меч над долями ні в чому не винних людей.
…Злощасний згорток із грішми знайшли через місяць у кущах смородини. Чи то підкинули, чи вітром занесло. Та було вже пізно: не витримавши ганьби, горда Тетяна того ж вечора кинулась у Тетерів. Виловили лише через тиждень. З батьком її стався інсульт, а мати вирішила продати будинок з ділянкою і переїхати в село до родичів. Але шахраї замість домовленої суми підсунули їй «ляльку». З горя жінка померла. Сусіди поховали її поряд із чоловіком.
Сергій Волошин через три місяці після невдалого весілля випив для хоробрості, взяв розвідний ключ й, увірвавшись до квартири друга, який одружився з Марією, проломив йому череп. Одержав за це 15 років суворого режиму. Але після амністії його випустили з правом влаштування на попередньому місці роботи. Він знову сів за кермо тролейбуса.
... Багато хто губився у здогадках, як Марія могла вийти заміж за убивцю свого чоловіка. А в новій родині з’явилися ще двоє хлопчиків-близнюків. Дочекавшись онуків, пішов на той світ і Микола Григорович.
Та апетити диявольської сили на цьому не зменшились. Перебої із зарплатою змусили  Сергія шукати підробітку. Під час ремонту приватної вантажівки задня ресора пошкодила йому хребет, і він «перекваліфікувався»… на водія інвалідної коляски.

 Гіркі  рядки

НЕДАВНО редакційна пошта принесла лист від Олени Савівни Волошиної. Гіркі рядки.
Вона кляне владу, яка привела її колись благополучну родину до трагічного фіналу. Пенсія в неї 1223 гривнi 17 копійок. Перевестися на чоловікову пенсію, який мав два ордени й безліч медалей, відмовляють. А надворі «собача дорожнеча». Ходить у недоносках.
«Та найбільше моє горе, – закінчує слізну оповідь нещасна мати, – це мій Сергій. Два роки  тому його Марія  вийшла з хати і не повернулась. Одні кажуть, що подалася на заробітки до Греції, інші припускають, що вона, як і Тетяна, кинулась у Тетерів…
Найняли адвоката, звернулися до суду, щоб тролейбусне депо визнало травмування сина виробничим, бо ремонтував він автомобіль головного інженера, тоді й пенсія була б більшою. Але нічого з того не вийшло. Бо хто ми для суду? Ніхто!
І от з моїми хворими ногами штовхаю візка із сином, доглядаю за трьома онуками. Сусіди намовили уп’ятьох поголодувати перед губернатором. Та наших сил не вистачило й на два дні. А якийсь пихатий чиновник прогнав. «Геть звідси, – каже, – на таких, як ви, грошей не напасешся». Катюги! Самі їздять у дорогих машинах, їдять у дорогих ресторанах, а нам, буває, і хліба нема за що купити. Собаче життя».

Публікацію за листами передплатників підготував Михайло БАЛТЯНСЬКИЙ.

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.