сегодня: 23 июня, суббота
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 64 от 08 июня 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июнь 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Себе гартую тiльки сам»

«Себе  гартую  тiльки  сам»
08.06.2018 , № 64 от 08 июня 2018 г.

Наш сучасник


«Нікому нічого не доводжу, – каже герой цього нарису білоцерківський водій електрокара Василь Різак. – Просто знаю свою справу.
А вона проста: навантажуй більше, вези далі».

«Народився…  в  шортах»

ВАСИЛЬ Різак, за його ж словами, людина несподівана в цьому світі. Жартує, що народився не в білій сорочці, а в… голубих шортах.
Ледь зіп’явшись на ноги, він засумнівався у щирості слів дорослих, буцімто він найкращий у світі, що його дуже чекали, а він десь затримувався. Тому його бажання виконували без заперечень. Іграшок було чимало. І чим більше їх ставало, тим дужче хлопцеві хотілося нових.
Якось під час прогулянки в дендропарку «Олександрія» няня Валя відмовилася придбати шкіряний м’яч. Василько серед вулиці зчинив вереск, так її обзивав, що перехожі зупинялися, намага­ючись угамувати буяна. Лише з допомогою працівників правопорядку  неслуха доправили додому.
А батьки замість педагогічної розмови із сином накинулися на няню. Чому не купила те, що він просив? Пошкодувала грошей? Хіба б вони їй не повернули? Забула, що Різаки свого другого, улюбленого сина виховують за японською системою, згідно з якою дитині до п’яти років ні в чому не можна відмовляти, тоді з неї виросте щось путяще?
Няню, практикантку з дитячого будинку, обурило таке ставлення до неї. І вона пішла від них. Батьки офіційно через установу соціальної служби просили повернутися – не захотіла псувати нерви через пустуна.
Довелося шукати іншу няню, більш стриману до витівок вундеркінда. Та і їй вистачило терпіння лише до другого класу. Звинуватили, що не догледіла, як хлопець жбурнув цеглину у шкільне вікно. Та хіба ж вона вкладала в його руку ту цеглину?..
– І в кого ти вдався? – бідкалася мати Надія Савеліївна, вихователька дитсадка.
– У вас, – гірким докором звучала відповідь сина…
Перші кроки свого життя Василь згадує не як безтурботне минуле, а як неймовірний кошмар, що вкарбував у його свідомість пересторогу й недовіру до людей, які «роблять не так,
як кажуть, а кажуть не так, як думають».
З роками, підсумовуючи прожите, Василь по-філософськи скаже:
– На мені японська система виховання обпеклася…

Риболовля на  Росаві

– А СКІЛЬКИ ви мені дасте? – усміхаючись, запитує Василь Різак.
Прикидаю, що сховано за його неголеним обличчям, по-жіночому рівними бровами та великим очима.
– Десь за тридцять.
– А за сорок не влаштовує?
– Дуже молодий вигляд маєш. Як вирвався з балуваного дитинства?
– Не вирвався, а вирвали, – уточнює Різак.
– Хто?
– Друзі й міліція.
Він дістає з кишені цигарку, намагається запалити, але сірник ламається, і Василь, зім’явши її, жбурляє в урну.
– Сто разів кидав, – каже, – і сто разів починав. Як і мій покійний батько Андрій Тимофійович. Він працював начальником цеху Білоцерківського шинного комбінату. Заробляв достатньо, купив для родини «Ладу». Мені було п’ятнадцять років, сідати за кермо не мав права. Але татусь дозволяв. І я швидко навчився кермувати, брав машину, коли хотів.
Після дев’ятого класу з друзями поїхали на Росаву рибалити з ночівлею. Розбили намет, зварили юшку, повечеряли. Потім однокласниця полізла в річку купатись і наступила на розбиту пляшку. Промили рану перекисом водню, який був в аптечці «Лади». Але кровотеча не припинялася. «Треба в лікарню», – кажуть хлопці. Я був напідпитку. До того ж накрапав дощ. «Сідай за кермо, – радить Валерка, внук колишнього директора заводу Митрофанова, – а трапиться даішник, я хутко пересяду на твоє місце».
Але прикра несподіванка трапилася зненацька. Пiд час повороту на мокрому асфальті машину  так занесло, що задніми правими дверцятами, біля яких ойкала Ірочка, вона влетіла у стовп. Жертв, дякувати богу, не було. А незабаром біля нас уже крутилися даішники.
Отямився в лікарні. Слідчі почали докопуватися. Дійшло до суду.  Звинуватили мене, бо керував машиною без прав та ще й у п’яному стані. Та оскільки мені виповнилося лише п’ятнадцять, то присудили п’ять років виховної підліткової колонії.

«Узяв  себе  в  руки»

– НА третьому році незалежності, при Кучмі, – продовжує свою розповідь Василь Різак, – за зразкову поведінку  я потрапив під амністію. Але батьки Ірочки, яка після аварії перенесла тяжку операцію і пересувалася в інвалідному візку, подали касаційну скаргу. Тоді мене повернули вже не в підліткову колонію, а в зону для дорослих. Це в селі Макошиному на Чернігівщині. Там «перевиховують» колишніх охоронців правопорядку. Багато чого я від них наслухався. А ще навчився робити справу і не висовуватися. Тому замість п’яти років відсидів чотири. Та батьки Ірини не заспокоїлись, проте в них нічого не вий­шло. До того ж у нас із нею, як дехто казав, були нестандартні стосунки: вона мене винним не вважала.
У двадцять два роки сідати за парту в десятий клас я не захотів. Батько міг би чимось допомогти, але він під час лабораторних досліджень хімічного складу нових видів шин надихався отруйних речовин і помер. У старшого брата Ігоря свої родинні клопоти. А мати пішла на пенсію. Коли намагаюся з нею порадитися, пускає сльозу: «Ти зламав свою біографію». – «Та навпаки, – кажу, – я її тільки загартував. І далі гартую».
Працевлаштуватися довго не міг. На підприємствах своїх працівників відправляли у безоплатну безстрокову відпустку. Та й кому я потрібний із двома судимостями? А в технічний коледж узяли. Три роки вчився на відділенні механізації виробничих процесів і прийшов на шинний завод. Кадровиків диплом коледжу влаштовував. «Іди в батьків цех водієм електрокара, – сказали. – Попрацюєш, а там життя покаже». Я взяв себе в руки й пішов. І не шкодую. Перевожу сипкі й тверді матеріали. Навіть «у люди» вибився – профгрупоргом дільниці обрали.
– Он чому профлідер області Валентин Кононенко постійно нагадував: «Будеш у Білій Церкві, зустрінься з Василем Різаком. Цікавий чоловік».
– Валентин Федорович сам цікава людина. Знав мого батька…
– А як у тебе з родиною?
– Одружився під час навчання в коледжі.
– Хто вона?
– Однокласниця Ірочка. Завідує технічною бібліотекою на заводі.
– ?
– Так, вона.
– І діти є?
– Син Андрійко. Дванадцять років.
– Виховуєте за японською системою?
– Ні, за українською…

Біла Церква, Київська область.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.