сегодня: 23 июня, суббота
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 62 от 05 июня 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июнь 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Старший танкіст і його товариші

Старший  танкіст  і  його  товариші
05.06.2018 , № 62 от 05 июня 2018 г.

Професія – Вітчизну захищати


Багаторічний передплатник «РГ» Дмитро Тимофійович Головач із села Тулиголове Кролевецького району Сумської області надіслав спогади колишнього військового кореспондента майора Бориса Бялика про останні дні війни 96-ї Гомельської стрілецької дивізії на косі Фриш-Неруне. В одному з підрозділів дивізії тоді воював старший брат Дмитра Тимофійовича Андрій, рядовий учасник описаних подій.

НАБЛИЖАВСЯ кінець війни. Але гітлерівці продовжували чинити шалений опір. Вони всіляко намагались утримати останні причали, до яких могли підходити катери і шлюпки, щоб забрати відступаючих.
Особливо запек­лим був бій 8 травня, коли батальйон капітана Івана Щокіна вийшов на підступи до пристані. Тут вирішувалася доля тих, хто намагався втекти з коси останньої ночі перед чорним для фашистів ранком капітуляції.

ЦЬОГО дня наші війська зазнали втрат, які вдарили по серцю особливо боляче – і тому, що вони були в останній день війни, і тому, що загинули молоді солдати 1926 року народження і ті, хто повернувся із шпиталю, визволені з полону.
Від пристані стрілецький батальйон Щокіна відділяла одна траншея. Але це була траншея повного профілю, розташована на висотці. Під нею внизу ми й лежали в маленьких, виритих німцями окопчиках і спостерігали за тим, як гітлерівці намагаються дістати нас мінами.

СПОЧАТКУ міни падали далеко позаду нас (німці боялися влучити осколками у свою траншею), а потім – дедалі ближче. От-от вони почнуть вибухати між окопчиками, в одному з яких були ми із Щокіним.
Ми чекали обіцяних танків, а їх не було. Несподівано над «двоспальною могилкою» (так я охрестив наш окопчик) виринула голова щокін­ського ординарця Миколи Шкоди, який знервовано повідомив:
– Бронемашини підійшли, але танкiсти відмовляються рухатися далі. Доведеться вам, Іване Степановичу, піти до них у гай…

ЩОКІН почекав, поки трохи ослабне обстріл, і виліз нагору, гукнувши мені:
– Майоре, підсоби!..
І ми, пригнувшись до землі, помчали до гаю. Там стояли три танки, за якими виднілися прорубані нами в гущавині коридори. Шкода показав комбату на машину «головного» і постукав по броні. Відкрився люк, і з’явилась голова в шоломі. «Головному» років двадцять, не більше, але дивився впевнено й чекав суперечки, якої не боявся. Він сказав, що ознайомився з місцевістю, танки не зможуть навіть наблизитися до противника.

– ТА зрозумійте ви! – перебив його Щокін, ледь стримуючи хвилювання і гнів. – Там, на відкритому місці, біля траншеї, залягло близько сотні наших бійців. Їх знищують одного за одним, а траншею не буде здобуто. І пристань не буде здобуто – всі загинуть безглуздо. Я хочу від вас одного: висуньтеся трішки і вдарте з гармат по траншеї. А я під цю музику підніму свою капелу і всіх ворогів накрию.
На обличчі юного танкіста відобразилася внутрішня боротьба. Але він озирнувся на товаришів і рішуче сказав:
– Ні, мені сказали, що я підпорядкований не вам, а командиру полку. Без його команди не зрушимо з місця.
– Так ось же він, командир полку, – Щокін кивнув головою в мій бік. – Можете послухати його наказ, якщо мого мало!..

ТІЛЬКИ тепер я збагнув, навіщо той покликав мене в гай. Командир полку також був майором, і я цілком міг зійти за нього.
Юнак відрапортував «командирові полку» і замовк, пильно вдивляючись у того, хто вирішував його долю і долю його товаришів. Пильно дивилися й інші танкісти – такі ж юні, такі ж безвусі, як і він.
Після короткого вагання я сказав:
– Комбат, звичайно, пожартував – я не командир полку, але він має рацію. Іншого виходу немає. Кожна хвилина нашого зволікання забирає людське життя.

«ГОЛОВНИЙ» нічого не відповів, але було видно, що він усе зрозумів.
Щокін запитав:
– То як же, хлопці?
Не дивлячись на нього, юнак гучно сказав мені, щоб чули товариші:
– Ви тут старший за званням. Берете на себе всю відповідальність?
– Так, відповів я. – Беру. Виконуйте!
Люки закрилися. Запрацювали двигуни. Ми із Щокіним побігли піднімати бійців.

ОДИН із танків, випірнувши з гущавини, встиг випустити в бік траншеї два снаряди і тут же спалахнув. Але інший, обігнавши нас, виїхав на висотку і впритул почав розстрілювати німецьку траншею, поки також не спалахнув.
Я не бачив третього, тому що не мав часу озиратись. Але почув, як затих у мене за спиною шум його мотора.

МИ захопили траншеєю, а потім – пристань і бліндажі, які її оточували.
Стемніло. Але темно не було. Здавалося, врукопашну билися наша артилерія й артилерія ворога. Якби мені тоді сказали, що снаряди
зіштовхуються в повітрі, я б не здивувався. Такого вогняного шквалу на такій вузькій ділянці фронту, можливо, ще ніколи не було.

* * *
ЧЕРЕЗ багато років спогад військового кореспондента доповнить Андрій Тимофійович Головач. «Тулячись по двоє-троє в тісних німецьких окопчиках, – розповідав фронтовик, – ми ховалися від осколків мін, що градом сипалися на нас із висотки. Всі нетерпляче чекали танкового підкріплення. Коли нарешті долинув гуркіт двигунів, бійці піднеслися духом. Дехто поривався підхопитись і бігти на ворога. Але командири відділень стримували таких відчайдухів. «Без наказу комбата й носа не показувати!» – лунало по всій лінії окопчиків.
Наше становище врятували три сміливих екіпажі танків. Ми захопили траншею, пристань і бліндажі. Очманілі гітлерівці, які вижили, зрозумівши, що на корабель їм не потрапити, перелякано піднімали руки».
За врятування командира в бою Андрія Тимофійовича нагороджено орденом Вітчизняної війни, а за успішне проведення розвідки – орденом Червоної Зірки.
Після війни Андрій Тимофійович продовжив службу на Північному флоті старшиною 2-ї статті. Звільнившись у запас, працював диспетчером будівельного управління. На 86-му році помер і похований у Полтаві.

За листами Дмитра Тимофійовича Головача й матеріалами музейних архівів публікацію підготували
Вадим КОРНІЄНКО та Анатолій КАЗИМІРЧУК, кандидат історичних наук.

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.