сегодня: 16 июля, понедельник
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 43 от 13 апреля 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июль 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

  Главная / НОВОСТИ ОБЩЕСТВА / Празник єдності й любові

Празник  єдності  й  любові
13.04.2018 , № 43 от 13 апреля 2018 г.

Народні перлини


– Бессарабці за давньою традицією через тиждень після Великодня приходять на кладовища, щоб спільно з покійними розділити радість пасхальних днів, – розповідає знавець і пропагандист довколорелігійних звичаїв та обрядів Василь Григорович Швидкохід із Придунав’я. – Для мене і моєї родини це празник єдності й любові. Приємно, що його люблять син і дочка. Особливо зворушливе ставлення проявляє Миколка.
У сьогоднішній оповіді Василя Григоровича його сину відводиться активна роль. Що підтверджує вічну істину: які батьки, такі й діти.

Хода  на  обід-тризну

МИКОЛКА Швидкохід багато цікавого наслухався від своєї бабусі Марти. З її слів знає, що життя має свій початок і свій кінець, і сприймати це треба спокійно. Хіба що з уточненням: вічною залишається на землі пам’ять людська. Варто когось із померлих торкнутися думкою, як в уяві виникають живі постаті, вчуваються їхні голоси. Та вже не вповзає в груди підступна гадюка страху від швидкоплинності нашого буття. Натомість виростає почуття гордості від того, що небо і земля тебе пов’язали з тими, хто втішався співом птахів і дихав цим повітря тисячі років тому, і тими, хто це робитиме через сотні тисяч років.
– Не помітиш, онучку, як і дорослим станеш, – мовить бабуся Марта, – а там уже й озиратися доведеться, скільки шляху подолано і скільки ще треба подолати.
Вона обирає шлях навпростець. В її руках вузлик, у його – важкуватий кошичок.  Головний кошик, наповнений різними стравами, взяли тато й мама, які разом із Наталочкою вирушили помолитися до церкви, а звідти прийти до місця, яке сільський голова Анатолій Заступайло називає пантеоном.
Живими струмочками тягнуться сюди односельці з сумками, вузлами, кошиками. Чути вітальні голоси:
– Христос воскрес!
– Воістину воскрес!
За кладовищенськими ворітьми на невеличкому майданчику отець Василь уже править спільну панахиду. В руках у нього запалена свічка й хрест із розп’яттям. Такі ж свічки тримають усі присутні. Миколка уважно прислухається. Слова священика його насторожують.
– Помолимось, браття і сестри, – починає отець Василь, – щоб Бог послав нам мир і спинив війну на сході нашої країни. Бо нам потрібне життя, а не смерть. Чому? Тому що Бог не створив смерті й не радіє загибелі живих. Він створив усе для буття людини. А раз так, то смерть – це щось зовсім не властиве людині, не є частиною її існування.
Священик робить паузу, хор півчих співає тропар: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав. І тим, що у гробах, життя подарував».
– Мертвих не існує, – продовжує священик. – Є ті, хто живе на землі, й ті, хто живе у Вічності, по різні боки буття. «Хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, – казав Ісус Христос, – той має життя вічне і на суд Божий не приходить, а переходить від смерті до життя»… Христос воскрес! – вигукує він і люди відповідають:
– Воістину воскрес!
Потім усі прямують до могил родичів справляти обід-тризну. Церковний хор, обходячи могили, багаторазово повторює великод­ній тропар.

«Живим  –  життя,  мертвим  –  царство  небесне!»

ПІСЛЯ Великодня Миколка з татом і мамою приходив упорядковувати могили родичів – фарбував хрести, згрібав і палив сміття. Василь Григорович обрізав сухі й вітром обламані гілки дерев, бузкових кущів. Дарина Федорівна сіяла барвінок, любисток, чорнобривці. Тому сьогодні тут так чисто й затишно.
Швидкоходи вклоняються своєму далекому пращуру, над могилою якого схилився кам’яний хрест із викарбуваним написом: «Тут покоїться раб божий Симеон Швидкохід, почив місяця серпня 9 дня 1889 року». Кладуть квіти, вихлюпують на розпушену землю чарку червоного вина. Те саме роблять біля могил дідусів Василя, Олексія, бабусі Марії, тіток Паші, Явдохи, Олександри, Параски, Домініки, дядьків Івана, Петра, Гаврила, Тимофія і Самійла.
Щемливе почуття сповнює Миколчину душу, коли він бачить, як вшановують люди своїх померлих. Під високим кущем бузку видніються голови Володі Богданенка та його батька  Андрія – вони стелять скатертину біля могили Вовиної матері. Митя Барбасура про щось думає перед хрестом із фотографією батька. Десь має бути й Кузьма Кіпарис, та він ніяк не потрапляє Миколці на очі.
Зате видно родича Федю Запорожця, який притулився до хреста своєї матері. Неподалік тітка Маруся тужать коло могили свого чоловіка Івана. Голубого металевого хреста обіймає Григорій Овдієнко, який недавно овдовів і про якого Миколка знає, що той ріс без батька, бо загинув на фронті в Білорусії. Син шукав його прізвище у списках на братських могилах, але так і не знайшов.
Миколка чує розмову кількох жінок про Тетяну Кошеленко, яка стоїть біля пам’ятника чоловікові. «Влізла в борги, – співчутливо мовить одна жінка, – а на мармурову скульп­туру спромоглася». – «Бо любила», – зауважує інша. «Може, й любила, – погоджується та, – тільки ж він її не шанував. Бувало, бив, за коси тягав». – «Гріх іншого судити, – зауважує третя жінка й додає: – Про покійників не кажуть поганого, за свої діла вони відзвітували на небесах». – «І то правда», – погодилась перша жінка.
До вух хлопця долітають дитячі голоси й вигуки їхніх матерів чи батьків: «Сядь поруч!», – «Ваню, не наступай на квіти!», – «Яла тука!» («Йди сюди!» – болг.) – «Візьми пинє!» («Візьми хліб!»), хтось когось вітав: «Буна сяра!» («Добрий день!»), – «Присоединяйся к нам, сосед!»
Ця мелодійна багатомовність втішно замиловує Миколку. Наче й по-різному люди розмовляють, але як зрозуміло. Бо тут, як і в усьому бессарабському Придунав’ї, діє празник єдності й любові.

«Ісус  пив  і  нам  велів»

ШВИДКОХОДИ на могилі матері Дарини Федорівни – бабусі Дусі. Запалюють свічку і ставлять до підніжжя металевого хреста. Бабуся дістає з кошика пляшку, наливає у склянку вина і, покропивши ним могилу, каже: «Ісус пив і нам велів. А ви, свахо, спочивайте і нас, грішних, споминайте, а ми вас споминаємо щодня».
Дарина Федорівна витирає хустинкою очі, тримаючи за руку Наталочку, Василь Григорович ніжно пригортає сина. Отак скорботно стоять біля могили, а бабуся Марта тихо проказує молитву:
– О Боже! Невичерпне джерело всякої втіхи, Творцю і Рятівнику наш, змилуйся над душами терплячих у чистилищі, порятуй їх від кар, на які вони заслужили за земного життя, й милостиво прийми їх до царства небесного. Прости їм мимовільно вчинені ними беззаконня і гріхи, відверни від них покарання, яке Твоя справедливість, Боже, відміряла, а милосердя Твоє хай супроводить їх до місця вічного спокою.
Від цих слів Миколці раптом стає моторошно, він зіщулюється.
– Вислухай, Господи, смиренну мою молитву, – продовжує бабуся Марта, – і сердечне прохання, яке за душі померлих до Тебе заношу, а особливо прости тим душам, за яке найбільше моє серце Тебе, Боже, благає: прости душам моїх рідних, свояків, приятелів і всіх спочилих, дорогих серцю моєму. Згадай також, Боже мій, і ті душі, чиї гріхи лежать і на моїй совісті, і на моєму серці; ті душі, яких я спричинила до їхніх гріхів, не схиляла до добра, а не раз своєю поведінкою до зла призводила. Змилуйся над ними за заслуги Твого Найулюбленішого Сина та за молитвами Найсвятішої Матері Його.
Помилуй, о Господи, душі всіх мучеників у чистилищі, а нам усім, які живуть іще на світі, дай змогу розкаятися в гріхах наших і витримати в добрі до кінця життя нашого, щоб порятувати свою душу і колись разом з Тобою вічно тішитися і веселитися зі своїми святими, оглядаючи своє минуле буття. Амінь.
Швидкоходи хрестяться і починають обід-трапезу. Дарина Федорівна бере тарілку з коливом (вареною товченою пшеницею), сама з’їдає три ложки його, по стільки ж дає кожному. Потім усі приступають до крашанок та м’ясного. Вважається, що коли в цей день на могилі всі наситяться, тоді й покійники не почуватимуться голодними і не з’являтимуться уві сні з протягнутою рукою, не проситимуть скибки хліба.
Здалеку долинає мелодія тропаря «Вічна пам’ять». А над селом лине церковний пере­дзвін. І люди набожно хрестяться в бік тих звуків.
Цієї миті думається Миколці про вічне – про пам’ять, яку хоч і не намацаєш руками, але без якої життя було б поспіль млистим, як каже бабуся Марта.
А так – світить сонце на голубому небі. Одне життя доточується іншим, і цьому доточуванню кінця-краю немає. І не буде. Доки житимуть на землі люди…

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.