сегодня: 25 июня, понедельник
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 27 от 06 марта 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июнь 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Праця його молодить

Праця  його  молодить
06.03.2018 , № 27 от 06 марта 2018 г.

Знайомтесь: наш сучасник


«Він наче зійшов з портрета Ренуара, – кажуть у київському сервісному центрі про телевізійного монтера Віктора Вашкулата, який протягом п’ятнадцяти років роботи в цій службі здобув авторитет і повагу клієнтів. – З таким приємно спілкуватися».

І  засвітився  голубий  екран

ВІКТОР Вашкулат вважає, що життя складається з несподіванок. Так, як і під час сьогоднішнього його чергування.
Він усміхається, але на душі тоскно. Майже годину по мобільному втовкмачує співрозмовнику, як треба виправити зображення на телеекрані. І все марно.
Вашкулат терплячий. Більшість споживачів телевізійних послуг після телефонних порад швидко налаштовують екранне зображення і звук. Та не у всіх це виходить, особливо під час негоди. Коли заочні підказки не допомагають, монтери їдуть до клієнтів додому…
– Пульт керування у вас у руках? – запитує Вашкулат клієнта. – Натисніть кнопку «Меню». Виберіть канал. Стрілку курсора протягніть угору. Знову натисніть кнопку.
Касирка сервісної служби Тетяна Квітко, яка за перегородкою шарудить своїми паперами, радить йому повільніше говорити, щоб чоловік устигав орієнтуватися.
– Гаразд, – погоджується Вашкулат, продовжуючи діалог. – Картинка з’явилася? Добре. Смуги на екрані? Поправте антену. Не зникають? Перезавантажте. Як? Висмикніть вилку з розетки й одразу ж вставте… Без змін? У вас гроза? У нас також… Тепер будемо діяти інакше.
Знадвору доноситься гуркіт грому. І…
Несподівано у двері сервісного приміщення вриваються  двоє невідомих у чорних масках. Один спиняється на порозі, інший з пістолетом прожогом до касирки:
– Гроші! – кричить.
Розгублена Тетяна Квітко тремтячими руками починає шукати ключі від сейфа у шухляді і мимохіть натискає тривожну кнопку.
– Швидше! – горлає нападник.
Вашкулат, блискавично пригадавши настанови охоронців порядку, штовхає ширму на бандита, той встигає вистрелити, але куля влучає у стелю. Другий розбійник задкує за двері. Тим часом на допомогу Вашкулату мчать відвідувачі розташованої за стіною кав’ярні… Злодія затримано. Невдовзі прибуває наряд поліції.
– Ану усміхнись, – підбадьорює Віктор зблідлу Тетяну Квітко.
– От негідники, – обурюється та. – Думали, що в нас мільйони. Я ледве на зарплату нашкребла…А ти молодець – відразу збив його з ніг…
Мобільний телефон не змовкає. Вашкулат продовжує перервану грабіжниками розмову. У клієнта нарешті з’являються йекранне зображення, і звук…

Родинний  майстер

– І ЧАСТО таке трапляється? – запитую Вашкулата під час нашої зустрічі.
– Ви про затяжні розмови з клієнтами чи про сутичку із злодіями?
– Про те й про інше.
– Розмови з клієнтами відбуваються щодня, це наш хліб. Нас іноді називають родинними майстрами, готовими будь-коли налагодити високоякісну роботу телеобладнання. Радимо по телефону, виїжджаємо на місце, регулюємо антени та супутникові тарілки.
А от «візит» злодіїв – перший за багато років. Сподівалися на легку поживу. Не вийшло. Якби навіть касирка і відчинила сейф, то знайшли б там самі квитанції. Розрахунок із клієнтами відбувається безготівково. А зарплату нам нараховують на картку. До того ж у нашому куцому приміщенні все так розставлено, що можна об будь-яку річ спіткнутися. Та й зв’язок з охоронцями порядку надійний…
Дивлячись на Віктора, пригадую слова його колеги Олега Нечая: «Вашкулат – наче зійшов із портрета «Мрійник» пензля Ренуара». Схожість вражаюча. Таке ж широке світле обличчя, такий же високий лоб із рівним чорним чубом. Такі ж ріденькі вусики з борідкою. Цікавлюсь його віком.
– Пішов сорок п’ятий, – відповідає усміхнено.
– Вік серйозний, а на вигляд – юнак.
– Праця молодить…
Відповівши на черговий телефонний дзвінок, Віктор розповідає:
– Нас у батьків було п’ятеро – два сини й три дочки. Я наймолодший. Село Заньки, що поблизу Ніжина, мабуть, найменше в Україні. Наша родина вважалася багатодітною. Маму за радянських часів нагородили медаллю «Мати-героїня». Тоді в нас були пільги. А як прийшли оці, вибачте, живодери, то все й скасували. Кажуть, діти виросли, хай вони заробляють вам ці пільги.
Та в селі роботи всім не було. І роз’їхалися ми на заробітки. Брат пустив коренi на Ніжинському консервному заводі. В районній лікарні працюють акушерками дві сестри-близнючки. Третя сестра вийшла заміж за пілота, живе в Харкові.
І хтозна, як би склалася моя доля, якби після Київського суднобудівного технікуму в армії не потрапив до складу обслуги обладнання, пов’язаного із супутниковим телебаченням. Коригував роботу різних деталей, вузлів, резонаторів тощо. У вільний від служби час читав художню й технічну літературу. Мріяв про політехнічний інститут. Після армії навіть півтора курси закінчив на бюджетній основі.
– Чому кинув навчання?
– Мене кинули. Там є такий страшний предмет – опір матеріалів (рос. – сопромат). Серед студентів гуляє повір’я: склав опір матеріалів – можеш одружуватись. Я на третій сесії його завалив, через це перевели на платну основу. Батька вже не стало, а в матері грошей немає. Дружина у другій декретній відпустці. От і пішов у майстри.

Дзвінок  дружини

– ЯК ЦЕ сталося?
– В одному інститутському приміщенні розміщувався районний клуб карате. Я його відвідував з першого курсу. Тренувався в парі з Ігорем Семківим. Він уже мав жовтий пояс і готувався здати нормативи на майстра спорту. Я від нього багато чого перейняв. Коли він довідався, що мене відрахували з вузу, запропонував прийти до нього в телеслужбу «Екран». «Робота, – каже, – не складна, постійно серед людей». Мене це зацікавило. Прийшов.
В «Екрані» починали з елементарного – прибивали антени на нових будинках, прокладали кабель, монтували тарілки, налаштовували екранне зображення. Мої армійські та короткі вузівські знання знадобилися під час оволодіння професією телемонтера. Чого недовчився в інституті, те надолужую на роботі. Тут хоч-не-хоч, а доводиться підчитувати. Бо на п’яти супутниковому наступає інтернет-телебачення, яке і дешевше, і економічніше, і краще за якістю…
Нашу розмову перервав дзвінок мобільного телефону. Віктор мовчки слухав, а потім сказав:
– Сьогодні у нас із Світланкою двадцятиріччя шлюбу. Купу завдань одержав. Просить не затримуватися. Старша дочка із зятем і внуком приїдуть. Менша дочка не пішла до школи, бо на карантині через грип, то допомагає матері…

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.