сегодня: 21 июня, четверг
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 25 от 01 марта 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июнь 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Хліб двірника – на краєчку віника»

«Хліб  двірника  –   на  краєчку  віника»
01.03.2018 , № 25 от 01 марта 2018 г.

Знайомтесь: наш сучасник


Так образно відповідає герой цього нарису Станіслав Стефанишин на запитання, як він заробляє на прожиття для себе і своєї родини.

Зберегти  б  те,  що  є

СТАНІСЛАВ Стефанишин, стрункий молодик у чорній куртці й оранжевому жилеті, старанно підмітає територію двору. Це нехитре заняття для рук, звичних до різної роботи, чимось нагадує йому косовицю, коли ще школярем разом із дорослими косив сіно, а духмяні трави паморочили юначу душу. Чого не скажеш про підступне сміття. Згребеш у купки, щоб згодом зібрати й віднести в контейнер, як несподівано вранішній вітер підхопить його і знову розкидає по двору. Біжи потім із совком і віником, доганяй торішнє листя чи клапті паперу.
Клопоту додають і колеги із сміттєзбиральної машини. Випотрошать контейнери, насмітять і зникнуть. А ти за ними прибирай. І все-таки це легше, ніж було в середині цієї зими, коли місто потопало в снігу. Ти його лопатою відкидаєш, а небо насипає нові кучугури…
Настрій у Станіслава піднімається разом із сонячним промінням, що яскраво освітлює прибрану територію. Можна й перепочити.
Тим часом мешканці випурхують із квартир, розлітаючись у різних напрямках. Станіслав бачить, що вони задоволені чистотою, і тільки невідкладні справи не дають їм зупинитись і сказати добре слово. Та варто йому щось недогледіти або, не дай боже, не встигнути підмести біля контейнера, як у них і час знаходиться, й колючі слова.
Буває, і він не залишається в боргу. Ось вибігає з парадного бравий чолов’яга з цигаркою в зубах, квапливо перетинає двір, повертає на вулицю і спльовує на бруківку недопалок. Для Станіслава це наче ляпас.
– Шановний, – тихо звертається він до чоловіка, – будь ласка, підберіть.
– Що? – здивовано озирається той. – А ти для чого?
– Щоб нагадувати таким, як ви, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять.
І той спроквола нахиляється, двома пальцями гидливо піднімає недопалок і кидає в урну.
Слідом за ним крокує поважний чоловік. Зазвичай він на ходу промовляє «Доброго ранку!» і мчить далі, до метро. А сьогодні цікавість зупиняє його.
– Спостерігаю, як ви підмітаєте, – зауважує, – і думаю, що ця робота вас влаштовує.
На обличчі Станіслава Стефанишина з’являється іронічна посмішка:
– Влаштовує – не влаштовує, а куди подінешся? Якщо нема того, що влаштовує, то хай влаштовує те, що є. Зберегти б хоч його..

Вибій  за  вибоєм…

–І ВСЕ-ТАКИ, Станіславе, я дуже сумніваюся, що про таку роботу ти мріяв з дитинства.
– Не сипте сіль на рану, – похмуро відповідає двірник. – У нашому селі Тетерівка був найзаможніший на Житомирщині колгосп, який мав на березі річки Тетерів свій пансіонат. Туди влітку приїжджали мами з дітьми із радіаційних зон. Одна білоруська дівчинка Орися, яка сиділа з мамою за нашим столом, часто їла шоколадний торт із родзинками. Я заздрісно спостерігав, коли вона облизувала пухкі губки. «Хочеш?» – питала вона. Я кивав головою. Потім, граючись, обіцяв їй: «Ось ще трохи підросту, зароблю грошей і замовлю шоколадний торт із родзинками заввишки як оцей пансіонат. Усіх пригощатиму. А найсмачніший шматок дам тобі». Дівчинка сміялася, називала мене мрійником і казала, що з нетерпінням чекатиме, поки я підросту…На жаль, ця мрія не збулася.
Та й не могла збутися, бо невдовзі антихристи, як казала моя покійна бабуся Уляна, підпалили велику хату великої країни, і колишні члени великої родини розбіглися хто куди, позаривались у свої нори, кожен почав гребти тільки під себе; догреблися до того, що почали стріляти один в одного…
– Ну ти ж, я думаю, ні в кого не стріляв?
– Бог милував. В армії служив в автовзводі. Возив солдатів на навчальний полігон.
– На водія коли вивчився?
– Після школи за рознарядкою військ­комату закінчив тримісячні курси – і вперед.
– І куди потім стелилася твоя життєва дорога?
– Демобілізувавшись, подався в сусідній район на цукровий завод. Але неврожайним видався рік для буряківників, тому не було роботи і для водіїв вантажівок. Це мій перший післяармійський вибій на водійському шляху. Зник і сам цукровий завод – частину обладнання розпродали, решту розікрали. Крали всі й усе, що потрапляло від руки. Красти стало модно. Скрізь можна почути: не вкрадеш – не проживеш. Мені таке життя не до вподоби.
Їду в Житомир, від Тетерівки вісім кілометрів. Й одразу таланить – в упра­влінні міськбуду знаходять холостяцьке ліжко-місце в гуртожитку, дають шеститонний КРаЗ. Вожу контейнери цегли, залізобетонні конструкції. Заробляю, як на той час, нормально. Ще й стареньким батькам допомагаю.
І раптом, як грім серед ясного неба, другий вибій на моєму шляху – будівельникам банки не дають кредитів. Будови завмирають. Що робити? Разом із Миколою Шекерою, товаришем по армійській службі, їдемо найматись у «Київміськбуд», який споруджує Олімпійський спорткомплекс до Євро-2012. Тут мені дають грушу-бетоновоз. Працюємо вахтовим методом – два тижні по шістнадцять годин і два тижні вдома. Живемо у вагончиках, самі куховаримо. Нам обіцяють золоті горі – високі премії, козирні місця на всі матчі. Але обдурили. Лише на заключний матч виділили по два квитки на кожну бригаду. А бригади різні – від двадцяти до сорока працівників. Оце вам черговий вибій на моєму шляху. Може, досить?

Весілля  підвело

–СЛАВО, – сказала, проходячи повз, невисока вродлива жінка з таким же віником, – ти скажи, чому став двірником.
– А, – махнув Стефанишин рукою, – дурна історія. Після Олімпійського комплексу я продовжував працювати в «Київміськбуді». Вже призначили бригадиром водіїв. А тут треба було обслужити гостей нашого виконроба, який видавав дочку заміж. Пізнього вечера везу рафіком осіб із десять. Вони веселяться, співають. Зупиняють троє даішників. «Ваші документи. Що за ватага?» Пояснюю, мовляв, розвожу гостей з весілля. А в салоні – алкогольний чад. «Дихни», – каже один даішник, підставивши трубку. «О, друже, – вигукує він, – так і ти того…» А я зроду не пив і не п’ю. Склали протокол, права забрали. У відділ кадрів припис про те, що тримають водія-п’яницю. Мене звільняють. Але спасибі профкому – допоміг влаштуватися двірником у жеку. Ще й службове житло дали.
– Це твоя напарниця?
– Орися? Дружина, просто допомагає.
– Та, яка колись тортом пригощала?
– Ні, просто тезко тієї.
– Діти є?
– Оленка. У перший клас пішла.
– То скільки ж тобі років?
– Тридцять два…

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.