сегодня: 22 апреля, воскресенье
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 18 от 13 февраля 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Апрель 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30            

  Главная / НОВОСТИ ОБЩЕСТВА / Гуляй, широка Масляна!

Гуляй,  широка  Масляна!
13.02.2018 , № 18 от 13 февраля 2018 г.

Народні перлини


Такий заголовок сьогоднішній бесіді про останній тиждень перед Великоднім постом дає знавець і пропагандист довколорелігійних звичаїв та обрядів Василь Григорович Швидкохід із Придунав’я.

«Великий  піст прижме  хвіст»

–В УЯВІ багатьох, Василю Григоровичу, Масляна – це велелюдні гуляння в парках, скверах і садах, де на сковородах смажаться млинці, у казанах варяться вареники із сиром, над мангалами чаклують шашличні специ. Під гучну музику й бадьорі співи самодіяльних артистів люди з апетитом щось жують, п’ють, ніби все це заморське, ніби впали дикі ціни на все й грабіжницькі тарифи на теплоносії, а на сході країни щезла війна і настав мир.
– Он куди вас занесло. Та, незважаючи на ваш «заспів», мушу захистити народний звичай гуляти з нагоди проводів зими й зустрічі весни.
Люди пройшли випробування передріздвяним постом, на порозі складніше випробування – довгий передвеликодній піст. Про нього кажуть: «Великий піст прижме хвіст». І ця «семиденка» веселощів, розваг та бурхливого прояву фольклору покликана забезпечити людям запас фізичних і духовних сил.
Цей тиждень ще називають Сиропусним, бо перевага надається молочним продуктам. Основна обрядова їжа – млинці на маслі, вареники із сиром, присмачені сметаною. Запиваємо не вином, а приємним кисло-солодким напоєм – маслянкою (сколотинами), примовляючи: «Нехай буде і маслянка, аби так щоранку».
– Вигадники ваші бессарабці…
– Це ви добре підмітили. У нашому краю дружно жили й живуть вигадливі люди більш як тридцяти національностей. З їхніх смаків та уподобань склалося традиційне масляне меню. Крім млинців, смажать свинину, баранину, яловичину, курятину, випікають милаї (коржі з пророщеного зерна вівса, пшениці, проса, кукурудзи, ячменю), плачинди з овечою бринзою, шкварками та гарбузовою начинкою, готують мамалигу, а в кого корова привела телятко, той виставляє на стіл ще й молозиво. Та головним вважається холодець із свинячих ніжок. Тому понеділок у нас ще називають «ніжковими заговинами». Тобто заговляємося на весь піст.

Веселі  жіночі  вечорниці

–ВАСИЛЮ Григоровичу, ви якось натякали про жіночі вечорниці Масляного тижня. Це національна традиція?
– Ні, це інтернаціональна традиція зі своїм особливим змістом. У наших селах на Масляну гуртуються жінки в такі собі шістки – українка, росіянка, молдаванка, болгарка, гагаузка, албанка. Заздалегідь замовляють у тесляра гарно витесане невеличке вербове поліно, що називається колодкою. Кожна сповиває його своїм шматком полотна. У понеділок збираються вдома в однієї жінки, кладуть його на стіл поряд iз графином червоного вина та різними стравами масляного меню. Смакують вино і співають:
А скажи ти нам, колодко,
Чия доля в нас солодка?
Чом буваєш ти гірка,
Без отого козака?
Як була ти ще вербою,
З ним стояла під тобою.
Поруч шепотів Дунай:
«Він не твій, це, дівко, знай».
Та не можу я, колодко,
Залишатися в молодках.
Щоб могла щасливо жить,
Наші долі пов’яжи.

А коли розходяться, то залишають колодку до наступного дня. У вівторок увечері переносять її до іншої жінки. І таке саме застілля, розмови та співи. Бо вважається, що в понеділок колодка народилась, у вівторок охрестилась, у середу похрестини, в четвер колодка помирає, у п’ятницю її ховають, а в суботу плачуть. Звісно, сліз не проливають, виговорюються  в тостах.
– Про що ці тости?
– Жінки бажають міцного здоров’я своїм чоловікам, синам, племінникам, онукам, щоб їм ніколи не довелось воювати, закликають усіх, хто тримає в руках зброю, кинути її і поспішати до матерів, дружин, наречених, сестер, пригорнути їх до свого серця.
– А чим у цей час займаються чоловіки?
– Лагодять реманент, ремонтують техніку, доглядають за худобою, стежать за посівами озимих культур…
– Але ж у цьогорічного Масляного тижня один день, 15 лютого, забирає християнський празник – внесення Святою Дівою до Єрусалим­ського храму Ісуса Христа. Це якось обмежує традицію масового гуляння?
– Навпаки, надає йому зворушливої урочистості, бо в церквах відбувається відправа.

«Билиця  чи  небилиця,  аби  не  журиться»

–ЧУВ, що бессарабці на Масляну під час розваг задля втіхи бажане видають за дійсне, а дійсне – за небажане. Це новий жанр?
– Це особливість бессарабців. Вони ніколи не впадають у розпач. Навіть проводжаючи в останню путь близьку людину, згадують веселі моменти з її земного життя, щоб сум не набував глибокого трагізму.
У цьому дусі звучить придунайська приповідка: «Билиця чи небилиця, аби не журиться». У нашому краю славиться дотепник Ларій, про якого кажуть: «Знає на копійку, а придумає на сотню гривень». Прокручую запис його чергової оповіді.
«А послухайте, людоньки, що зі мною було, – звучить лагідно грайливий голос дотепника Ларія. – Та тільки цур – не перебивати і «брешеш» не казати, а то покину розказувати. Було це ще тоді, коли мій батько ще й на світ не з’явився, а ми з дідом удвох на печі жили, та ще й добре жили, на комині хліб сіяли, та було в нас п’ять курок дійних, сім півнів їжджалих.
Дав мені якось дід великого гроша та й каже: «Піди на ярмарок та купи там кобилу і сокиру». Поїхав я туди, купив найдовшого дунайського оселедця та в’язку бубликів, поснідав гарненько, а потім купив кобилу та сокиру, ув’язав сокиру в тороки і поїхав собі додому. Моя кобилка: трюх-трюх, а моя сокира: цюк-цюк, та й відрубала кобилі ногу. А я був хлопець не дурний. Зліз із кобили, взяв сокиру, зрубав найвищу вербу та й прив’язав її кобилі замість ноги. Потім сів та й поїхав.
Їхав, їхав, і раптом зачепилася моя верба аж за самісіньке небо. Що робити? Поліз я по тій вербі, щоб її відчепити. Та й опинився на небі. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я з ним поздоровкався і поплив  далі. Коли чую, аж це: телень-телень!.. Ну, думаю, оце чорти нашого сільського примара (голову. – Авт.) несуть – перепаде ж мені». Під’їжджає ближче, дивлюсь – аж його благородіє в короні, його секлетар на пристяжці, а коні панами в кареті сидять. Здогадуюся, за що: там, унизу, вони торгували украденою землею, як цигани кіньми.
Іду далі: кум Оверко, що торік помер, сидить у казані, в якому смола кипить, а в Оверка ще щось із носа сиплеться. Я питаю: «Чого ти, куме, сюди забрався?» – «За те, що на тім світі табаку нюхав!»
Дійшов я аж до раю. Шлях перетинає річка сметани, понад нею ростуть дерева, а на них – рясні гречані вареники та млинці величезні! Попід деревами люди лежать – усі в білих сорочках, а чоботи добрим дьогтем намазані. Впізнаю колишню земну голоту. Тільки якийсь їсти захоче – вареник чи млинець у сметану – шубовсть, а тоді прямо йому в рот. Питаю: «Чи не можна, панібратці, й мені коло вас прилягти?» – «Е, – кажуть, – ти ще не вмер і на такі пільги посягаєш. Іди собі додому, більше нас наковтайся слини, спостерігаючи, як олігархи та інші багатії жирують, спусти від голоду дух, то й ляжеш із нами». От я і пішов геть.
Дійшов аж до того цигана, що гроші віє. Дивлюсь: нема моєї верби. Як же тепер з неба злізти? Випросив у цигана полови з грошей і давай з неї вірьовку плести. І поліз я тією вірьовкою. Ліз, ліз – уже до землі осталося гін з двоє або троє. Десь узялася чортова миша – перегризла мою вірьовку. Гепнувсь я прямо в болото! Загруз, тільки голову й видно. Прилетіла дика качка, змостила на моїй голові гніздо й нанесла яєць. Дивлюся: суне вовчище, схожий на одного нашого фермера, що людей дурить, і став він ті яєчка їсти. Я як ухвачусь йому за хвіст, як тюкну!.. Він рвонувся, одірвав хвіст і втік.
Стирчу в болоті й горюю. Коли це з’являється ведмедяка, схожий на районного пихатика, та ще з більшою, ніж у вовка, хвостякою. Зіперся лапищами на мої плечі й глитає ті яйця. Я його – за хвіст і як тюкну!.. Він як рвонеться, та й витягнув мене з болота, а то, може б, і досі там киснув».
– Кумедна оповідь, у дусі «Енеїди» Котлярев­ського.
– Отакі дотепники Придунав’я…

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.