сегодня: 22 февраля, четверг
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 17 от 09 февраля 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Февраль 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28        

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Гроза злодіїв

Гроза  злодіїв
09.02.2018 , № 17 от 09 февраля 2018 г.

Знайомтесь – наш сучасник

«Незахищеність людей від посягання на їхнє майно, – кажуть у колективі про героя цього нарису Руслана Сороколіта, – спонукала його покинути фахову роботу автомобіліста і найнятись у службу охорони».

Завжди  напоготові

РУСЛАН Сороколіт – працівник дисциплінований. Жодна несподіванка не захопить його зненацька. Він завжди напоготові. Так було і цієї неділі.
Коли сонце закотилося за обрій, на екрані контрольного монітора в кімнаті служби охорони садового масиву «Світанок» замиготіла червона аварійна лампочка.
– Руслане! – гукнув керівник групи охоронців Степан Овдієнко. – На тринадцятій садовій спрацювала сигналізація шостої ділянки. Давай туди.
Сороколіт мерщій до службового велосипеда. Перевірив, чи шини підкачані, і об’їжджаючи «лежачі поліцейські» на центральній дорозі, помчав за вказаною адресою.
У пам’яті прикрий випадок, що стався з його колегою, який під час нічного чергування кинувся їхати на об’єкт, а переднє колесо здулося. Поки дістав насос, поки підкачав – минуло хвилин п’ять. За цей час злодій, понишпоривши на чужому подвір’ї, встиг накивати п’ятами. Такого з Русланом трапитися не може.
Ось тринадцята вулиця. Хвіртка шостої ділянки відчинена. Двічі гукнув господарів – тиша. Вхідні двері прочинені. «Отже, – здогадався Руслан, – якийсь чужак тут побував». Треба його затримати.
Куди він міг чкурнути? Берегом уздовж Десни до моторного човна? Замаскувався у верболозі, щоб потім пролізти через паркан і лугом піти в село? Чи, приєднавшись до запізнілих пасажирів, поспішає на останню маршрутку?
З боку ріки йшов літній чоловік. Побачивши Руслана, повідомив, що кілька хвилин тому зустрів двох підозрілих перехожих, які з важкими пакунками поспішали береговою стежкою і потім повернули на десяту вулицю.
Сороколіт по мобільному почуте передав Овдієнку й, осідлавши велосипеда, знову повернув на центральну дорогу масиву. Ще здалеку помітив трьох чоловіків і двох жінок, які неначе випірнули з десятої вулиці й мало не бігли до зупинки маршрутки. «Пасу» підозрілих, – попередив Руслан Овдієнка. – Будемо брати».
Порівнявшись із незнайомцями, пригальмував.
– Урожай зібрали? – запитав Руслан чоловіків, один з яких за плечима ніс чималий клунок, а інший – важку коробку в руці.
Вони не відповіли й мовчки прямували до автобуса.
– Стоп! – скомандував Сороколіт, перетнувши велосипедом їм дорогу.
Вони брутально огризнулися. Потім один скинув з плеча клунок і, вихопивши ножа, замахнувся на Руслана, але той застосував прийом фу сянь фу – і зловмисник на асфальті. Падаючи, зухвалець встиг поранити ліву руку Сороколіта. Другому злодію не дали втекти пасажири. А на підмогу Руслану вже бігли його колеги. Невдовзі перед шлагбаумом зупинилася машина поліції…

Легкого  хліба  не  шукав

–ЦЕ ТЕПЕР, коли мені перевалило за сорок, – розповідає Руслан Сороколіт, – починаєш замислюватися над прожитим, чи правильно обрав собі дорогу.
Коли я закінчив дев’ятий клас, Наталка, старша сестра, яка вже працювала на заводі пластмас нормувальницею, каже: «Переходь у вечірню школу, а на роботу йди до нас, започаткуємо на підприємстві робітничу династію Сороколітів».
Приваблива перспектива. Тут працює батько, кращий терміст, його портрет з дошки пошани роками не знімають. Тут же й мати – передова фрезерувальниця. Всі троє за те, щоб я на їхніх очах, так би мовити, «вбирався в пір’я».
Я вже приготувався йти на завод, коли приїжджає на канікули Степан Царенко, син сусідів, на рік від мене старший. Вчився в Конотопі, в автошляховому технікумі. «У нас диво-викладачі, – каже, – матимеш не одну, а кілька професій. Ще там вчать східних прийомів самооборони. Без них у цьому житті не обійтися». Й показав два прийоми джиу-джитсу.
І я повіз документи в Конотоп. За два роки багато чого навчився. Крім джиу-джитсу оволодів прийомами айкідо і фу сянь фу. Виконав норму майстра спорту. Після технікуму забрали в армію. Служив у Криму. Оскільки вже мав водійські права, то після коротких курсів став механіком-водієм танка. Починав у Радянській Армії, а закінчував після розвалу Союзу в українських військах.
І от учорашній танкіст у Броварах. Підприємства стоять, робітники без зарплати, більшість у тривалих відпустках. А мої батьки працюють. «Вчися, синку, – каже тато, – на терміста. Наша професія без хліба не залишить». Почав я вечорами зубрити підручник слюсаря-інструментальника.
А тут – страшна криза. Дурнувата влада запровадила купоно-карбованці. Заробітки складалися з мільйонів отих папірців. Буханець хліба коштував тисячу купоно-карбованців. Але і їх не кожен мав де заробити. Спеціалісти змушені були йти на ринок торгувати турецьким лахміттям. Мене торгівля не вабила. Мій вибір: залишатися робітником. Важкий його хліб. Та я легкого й не шукав.
Дехто з ровесників влаштовувався вантажником в овочевих магазинах, хтось – піднощиком валіз на залізничних станціях чи підмінним двірником. Злиденні заробітки разом із молодістю вони просаджували у пивницях. Якось і я після розвантажування овочів і фруктів «замочував» зароблене. Тоді й збагнув: не моя це справа. А тут батько: «Впасти, синку, легко, підвестися тяжко. Візьми себе в руки». І я наступного дня прийшов на завод пластмас.

Умовили  в  охоронці

НАЧАЛЬНИК відділу кадрів запропонував місця в складальному і транспортному цехах. Я пішов у транспортний. Спочатку електрокаром возив усе, що треба, по заводській території. Потім пересів на вантажівку. Доставляв замовникам водозабірні полімерні труби для свердловин, різне пластикове обладнання водопровідних і каналізаційних систем тощо.
Тут зустрів свою половинку – Аліну. Працювала у відділі головного технолога. Наші батьки допомогли придбати двокімнатну квартиру. Пішли діти.
Сестра сміялася: «Де б тебе не носило, а до родинної миски таки прийшов». Мискою Наталка називає завод. Тут працює її Микола Гиря. І хоч прізвище вона взяла чоловікове, все ж Сороколітів називають великою робітничою династією.
Та от приходять у відділ кадрів два чини із служби позавідомчої охорони. Викликають мене й кажуть: «Останнім часом побільшало крадіїв людського майна. Особливо часто нишпорять по дачах. Переходь до нас. Попрацюєш, не приживешся – повернешся назад».
Умовили. П’ятий рік я тут. Як буде далі – життя покаже.

Бровари, Київська область.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.