сегодня: 25 мая, пятница
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 16 от 08 февраля 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Май 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / І на суші знайшов свою долю

І  на  суші  знайшов   свою  долю
08.02.2018 , № 16 от 08 февраля 2018 г.

Штрихи до портрета сучасника


Велике село Осипенко (батьківщина відомої радянської льотчиці, Героя Радянського Союзу Поліни Осипенко) Бердянського району нині відоме і своїм професійним аграрним ліцеєм. Майже за три десятиліття  існування навчальний заклад підготував тисячі кваліфікованих працівників сільського господарства.

Мріяв  про  море

А СЕРЕД тих, хто забезпечує здобутки ліцею, насамперед називають Дмитра Вікторовича Прокопенка, викладача спецдисциплін. Він допомагає ліцеїстам пізнати тонкощі будови автомобіля, трактора, а також  освоїти правила дорожнього руху. Робить це вміло, тактовно і захоплено. Й учні із задоволенням відвідують уроки, прагнуть успішно опанувати матеріал.
– Підлітки розуміють, що ця людина може навчити умінню стати справжнім механізатором чи водієм, – відгукується про колегу виконуючий обов’я­зки директора ліцею Микола Дмитрович Ляшко. – Якби всі викладачі були такі, як він, то і якість навчання взагалі була б кращою. Ми намагаємося робити так, щоб діти з бажанням iшли до нас навчатися. Не секрет, що певна частина  учнів приходить до ліцею заради безплатного харчування і проживання, отримання стипендії. А відвідини уроків і засвоєння матеріалу – на другому плані. Тим приємніше, що Дмитро Вікторович уміє захопити і цю категорію ліцеїстів. Цьому сприяють у першу чергу якості характеру і багаторічний досвід роботи.
Дмитро Вікторович народився і виріс в Осипенко. Батьки працювали у місцевому колгоспі «Дружба»: батько – будівельником, мати – бджолярем. У колгоспі було аж чотири пасіки. Всі ці особливості сільського життя юнак пізнав змалечку. Та коли закінчив середню школу, захотів стати моряком. Азовське море було поряд, і багатьох хлопців воно причаровувало.
– Тому поїхав вступати до Вищого морського Ленінградського училища імені Фрунзе, – згадує Дмитро Вікторович. – Але там не склалося. До початку екзаменів ми жили у наметах. І в нашому наметі хлопець із Білорусі захворів на Боткіна. Ми попали в карантин. Ось така перешкода. Повернувся додому і склав iспити до Бердянського педінституту, на факультет загально-технічних дисциплін і праці. Мене вабила техніка, і хотілось цьому ж навчати дітей.

«Прожив  життя  не  дарма»

СПОЧАТКУ ці ази вивчав у 9-10 класах школи на уроках праці, коли вивчали будову автомобіля і правила дорожнього руху. В інституті ж уже детально вивчали і будову трактора, і будову автомобіля, і теплотехніку, і гідравліку. Практику проходив і в Бердянську, і в рідній школі в Осипенко. Отримав диплом учителя середньої школи за спеціальнiстю «загально-технічні дисципліни та праця». За направленням відпрацював три роки у допоміжній школі-інтернаті села Преслав сусіднього Приморського району, а потім ще кілька років там у середній школі.
А 1989 року повернувся до рідного села, де відкрилося  ПТУ № 61, засновником якого був Валерій Григорович Романько. Це йому встановлено меморіальну дошку на стiнi училища. Активну участь у розбудові закладу брали навколишні колгоспи. Я був майстром виробничого навчання, а ще навчав молодь керувати вантажними автівками. Тоді була дуже міцна матеріальна база. І колгоспи допомагали, і держава. Так, 1988 року держава забезпечила повний комплект нової техніки, на якій ми і досі виживаємо. Крім будівель і техніки, була ще і земля. Починали з 30 гектарів, потім площа збільшилася до 652, ще в оренду брали до 300 гектарів. І всю її ми обробляли, вихованців навчали. Готували високопрофесійні кад­ри, бо навчання і практика були дуже змістовні. А що нині? Що самі заробимо, те й маємо.
– Ваша мрія здійснилася?
– Ось такий випадок. Кілька днів тому їду на Бердянськ своїм автомобілем. З балки піднімаюся на гору перед містом, де нині блокпост. Мене зупиняють два бійці. Запитують, куди їду. Відповідаю, що до Бердянська. Бачу, що вони сміх стримують, але серйозні такі. Кажу: «Що, документи дати забув?» – «Та ні, ми думали, що ви нас забули». А я впізнав, що це мої випускники минулих років.
Як вважаєте, щось у житті зробив? Якщо на дорозі впізнають і захотіли просто поговорити зі мною?! Дізнатися, чи училище ще живе. Тому вважаю, що прожив життя не дарма. Я не рахував, скільки за ці роки підготував вихованців. Але приємно, коли зупиняють десь і звертаються: «Ой, Вікторовичу, добрий день!» Намагаєшся згадати прізвище. Але він тебе пам’ятає. Це той результат, заради якого варто було жити. Приїздять випускники і до училища, зустрічаємось, спілкуємось.  Дуже приємно, коли телефонують люди, які 20 років тому закінчили тут навчання. Є і такі, що своїх дітей сюди направляють на навчання.

Замість трактора довіряють череду

– А ПРОБЛЕМИ є?
– Я вже говорив про матеріальну базу, яка була за радянських часів і яка нині. Нову техніку дітям можемо показати лише в Інтернеті. Навіть відповідних плакатів немає. Держава нас майже забула. Мережа аграрних навчальних закладів як у регіоні, так і по всій Україні сильно скоротилася. Та й господарства, для яких готуємо кадри, не сильно переймаються. Багато з них має сучасну техніку, але домовитись про практику ліцеїстів – проблема. Говорять, що немає наставників, як раніше. А наших вихованців у кращому випадку посилають пасти череду або займатися підсобними роботами. А потім фермери скаржаться, що випускники ліцею не володіють новою технікою. Я не одну догану отримав за те, що не працевлаштував випускника, хоча моє завдання – навчити його. А в той же час центри зайнятості цією проблемою не переймаються.
– Та все одно нам треба вистояти, – говорить керівник ліцею. – Рано чи пізно, але кваліфіковані кадри для села будуть дуже потрібні.  Тому треба зберегти базу і таких викладачів, як Прокопенко, – і майбутнє буде за нами.

Запорiзька область.

 

Автор: Григорий ПЕТРАКОВ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.