сегодня: 28 мая, понедельник
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 13 от 01 февраля 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Май 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «У долі не прошу удачі»

«У  долі  не  прошу  удачі»
01.02.2018 , № 13 от 01 февраля 2018 г.

Знайомтесь: наш сучасник


Такої позиції дотримується героїня цього нарису, броварчанка Анастасія Громова, яка, переживши тяжкі випробування, зберегла оптимізм і впевненість у своєму майбутньому.

Працелюб

НЕ ТЕРПЛЮ, коли мені співчувають. Це принижує, ображає. А гордість здатна зберегти в людині хоч щось людське. Так учили колись у школі, так виховували батьки…
Нещодавно наша бригада опоряджувала перший поверх нового будинку. Разом із Нілою Пелех я працювала на веранді. Довше звичайного вирівнювали стіни, змонтовані зі щербатих цегляних блоків. Раптом хтось гукає:
– Громова? Настя? Чому ти тут?
Дошкульні нотки прозвучали в голосі Юрія Брижа, з яким училася в економічному технікумі.
– А де мені бути? – питаю.
– Ти ж економіст, – продовжує Бриж. – Невже роботи за фахом не знайшлось?
Я мовчки продовжую вирівнювати стіну.
– Та відволічись ти, – наполягав він.
– Нема коли, – кажу, – застопориться процес. У нас бригадний підряд. А розмовляти можна і так, язик же вільний.
– Дивись яка, – посміхнувся Бриж, – працелюб.
Довідавшись, що в теплу пору року, коли багато замовлень, мені доводиться працювати по 18 годин, а взимку іноді сиджу без діла, він похвалився:
– У мене все склалося належним чином. Ситна посада в банку. Татусь допоміг.
– Не у всіх же такі батьки, – зауважила я.
– Якби не крутила носом… – натякнув він на колишнє невдале до мене залицяння. Але я так суворо глянула, що він язика проковтнув.
Бриж простягнув візитівку: «Набери, може, знадоблюсь», і поїхав на сріблястому мерседесі. А Ніла питає:
– Що за птах?
– Одногрупник, – відповідаю.
– Схоже, ти йому колись гарбуза піднесла?
– Було таке…І вийшла за Толю Громова зі старшої групи. Вчився, як і я, на «відмінно». А Юру за прогули не раз виключали з технікуму. Але приходив батько, заможний фермер, і його поновлювали.
Ніла з розумінням хитала головою. Вона механік з металообробки, має середньотехнічну освіту. Доля нас звела на спільній роботі.

«У крадії не годжусь»

ПЕРЕД  врученням дипломів до відділу кадрів технікуму надійшло близько двох десятків запрошень на роботу. На всіх випускників їх не вистачало, тому вибирати запрошення дозволили відмінникам, серед них була і я.
Мене привабив броварський завод системи Укоопспілки. У країні криза – закривалися заводи й фабрики, люди втрачали роботу, а про кооператорів чула, що вони завжди «на плаву».
– Тонемо, як і всі, – похмуро сказав директор заводу Анатолій Іванович Хобта, читаючи моє направлення на роботу. – Але закон велить брати молодих фахівців. Підеш у цех виготовлення меблів для офісів і підприємств торгівлі.
– Тільки будь пильною, виробництво складне, – зауважила бухгалтер Алла Василівна Котовська.
Я спочатку сприйняла це попередження як традиційне побажання успішної роботи. Та згодом, увійшовши в курс справи, зба­гнула небезпеку, від якої застерігала зав­бачлива бухгалтерка. Криза, що збіглася з першими роками моєї праці економістом, примушувала людей викручуватися, хто як міг. «За соломинку» хапались і в нашому цеху.
Замовлень із мізерною передоплатою надходило багато, робітники їх вчасно виконували. Та вироби накопичувалися на складі, бо в замовників бракувало коштів, щоб розрахуватися. Через це людям місяцями не давали зарплати.
Якось заходять до мене майстер і два бригадири. На не забрані протягом трьох місяців вироби, кажуть, знаходяться покупці, здатні платити готівкою за договірною ціною. Я маю виписати накладну купівлі-продажу, в бухгалтерію копія не потрібна. Одну частину одержаних грошей обіцяють пустити на зарплату робітникам, іншу – на «заохочення» ініціаторів оборудки.
«Це ж відверта крадіжка, – кажу, – я в крадії не годжусь». – «Он дирекція продала Палац культури, будинок побутових послуг, дитсадок, – розповідають. – І, як гадаєш, куди пішла виручка? Тож вирішуй». – «Мене вчили, – кажу, ­– жити на чесно зароблені гроші». – «Ну, як хочеш, – відповідають, – обійдемося без тебе. Тільки язика тримай за зубами».
Згадала попередження бухгалтера. «Треба, – думаю, – втікати звідси, бо люди, озвірілі без зарплати, здатні на все». Не допрацювавши і двох років після технікуму, подаю заяву на звільнення за власним бажанням.
Згодом чула, що в цеху сталася пожежа через закорочення, багато виробів згоріло… Кажуть, пішли із заводу директор і бухгалтер. Потім нібито їх попросили повернутися. Хтозна, як там у них склалось. Я ж у долі не прошу удачі …

Вузлики  на  пам’ять

ЛЮБА моя донечко Алісо! Ось і відлетіли дзвінкоголосими пташками твої перші п’ять років. Усі радіємо, що ти гарною, кмітливою дівчинкою ростеш. Час плине швидко. Коли-небудь потраплять до твоїх рук мої ноутбукові нотатки (їх називають вузликами на пам’ять), і ти довідаєшся багато цікавого.
Лелека приніс тебе, коли в нашій незалежній країні вирувала шалена криза. Одна частина нашого чудового села Требухів доїдала, допивала і доношувала те, що колись заробила, інша шукала щастя далеко від рідної хати на сезонних роботах.
Серед останніх опинились і ми з твоїм татусем, ніде не могли влаштуватися. Спасибі твоїм дідусеві та бабусі за те, що на свої мізерні пенсії ще й нас утримували.
Безробіття чимало родин зруйнувало. А нас із твоїм татом міцно тримає любов. І ми назвали тебе Алісою, щоб дитинство твоє нагадувало гарну казку.
Газетне оголошення привело нас на  броварське приватне будівельне підприємство «Під ключ». Татусю твоєму дісталася посада за фахом, а мене взяли з умовою, що перекваліфікуюсь у малярі-штукатури. Я старанно вчилася, допомогли досвідчені робітниці. Ніколи не думала, що ця робота мені сподобається.
Майстер Микола Матківський часто повторював: «Художників Ботічеллі, Ле­онардо да Вінчі, Мікеланджело і Ван Гога великими зробили халати, забруднені фарбою». Таке порівняння втішає і додає оптимізму.
…Сподіваюсь, люба доню, що ці вузлики на пам’ять знадобляться тобі колись пiд час вибору свого життєвого шляху. Цілую.

Бровари, Київська область.

ПІСЛЯМОВА. Анастасія помітно кульгає. «У лютому 2014 року, – каже, – монтажники поспішали до Києва на «революцію гідності» й риштування погано закріпили. Я послизнулась і впала з другого поверху. Із переломом колінного суглоба лежала три місяці. Дали першу групу інвалідності. Можу не працювати. Але на півтори тисячі пенсії хіба проживеш?»

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.