сегодня: 19 января, пятница
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 3 от 10 января 2018 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Январь 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31        

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Промені мого щастя»

«Промені  мого  щастя»
10.01.2018 , № 3 от 10 января 2018 г.

Знайомтесь: наш сучасник


Так запропонувала назвати свою оповідь героїня цього нарису, філолог-методист Дніпропетровської Малої академії наук Юлія Козачок, чия біографія, за її словами, іскриться своєрідним гумором, що додає шарму її роботі й фахового задоволення.

Суєта  з  іменами

– І В ЧОМУ своєрідність вашої біографії, Юліє Ле­онідівно?
– У природній несхожості людей, що починається з дня народження, – відповідає Юлія Козачок. – Нас із сестрою довго чекали. Народилися ми влітку, 6 червня. Першою на світ Божий з’явилася сестра, а через три секунди – я. Вона росла вищою, стрункою, я – нижчою, повною. Вона – в тата й русява, я – в маму й чорнява. Та, незважаючи на це, батьківської уваги й любові обом нам приділялось однаково.
Проте клопоту родині завдав збіг дати нашої появи в житті з днем народження великого Пушкіна. Амбітні друзі, пророкуючи нам знакове майбутнє, засипали батьків порадами підібрати дочкам козирні імена із творів поета. Батько, Леонід Якович – водій, передовик виробництва, мама, Тетяна Сергіївна – економіст, обоє активні комсомольці, спочатку зупинилися на Ользі й Тетяні з «Євгенія Онєгіна». Але мама потім заперечила: «Не хочу, дві Тетяни в родині – забагато». Дехто жартома пропонував дати одне  ім’я обом з різними позначками. Це загнало батьків у глухий кут.
– Ситуація справді водевільна.
– А тим часом, поки шукали для нас імена, ми із сестрою спокійнісінько жили під номерами: вона – № 1, я – № 2. І нам було байдуже до суєти дорослих. Вчасно годують, доглядають, на свіжому повітрі з нами гуляють – чого ще треба?
Тоді кум із кумою iдуть у храм, священик розгортає перед ними церковного календаря. Згідно з ним, цього дня дівчаток слід було називати Лукіями і Христинами. Кинулися розшукувати значення таких імен, але тут заговорив гонор нашого татуся. «Годі! – заявив він. – Два місяці дочки живуть під номерами, як в’язні концтабору. Люди сміються. Перший номер буде Євгенія, другий – Юлія. Заперечення не приймаються!» Так і записали в метричних документах…
Росли ми – росли турботи. Мама сміялася: «Двійнята – не близнята, яким одяг та взуття купують однакових розмірів і кольорів. А тут – кожній своє та ще й з викрутасами». Звичайно, говорила вона це без докору, жартівливо. Ми ж не винні, що такими народилися. Пам’ятаю, як мама ласкаво казала: «В’яжу своїм дівчаткам рукавички чи прасую сукенки, а промінь щастя в серце – стук-стук, стук-стук»…

Наші  університети

– І ЯК далі складалася ваша біографія?
– У школі ми вчилися в одному класі. Тільки я сиділа за першою партою ближче до дошки, а Женя – за останньою, щоб її голова не «маячила» і не заважала іншим. На перервах ми їли бутерброди з одного кулька. З іншими ділилися. Вчилися старанно. Може б, і вийшли на золоті медалі, про що мріяли батьки, але виправити четвірки, яких у нас було по кілька, завадила аварія на ЧАЕС. Не зогледілись, як постало питання, куди вступати. Я захотіла на філфак Дніпропетровського держ­університету.  Тато наполягав, щоб і Женя поруч зі мною була, але її вабив фінансовий вуз. Вплив мами.
Студентські літа, як і шкільні, також блискавично промайнули. Крім дипломів, вони залишили нам добрі спогади про чудових викладачів. Скільки житиму – буду вдячна кандидатам філологічних наук Валентині Петрівні Білявській, Любові Вікторівні Поліщук і Петру Петровичу Нагорному. Їхні лекції – це зворушливі пеани літератури. На них збігалися студенти з інших факультетів.
– То вони запалили у вашій душі творче полум’я, і ви почали писати вірші, поеми, оповідання?
– Певно,так. Одне оповідання я так і назвала: «Промені мого щастя». Моїх читачів зворушив змальований мною образ матері…
– Серед прихильників вашої творчості, очевидно, був майбутній ваш суджений?
– З Анатолієм ми знайомі з дитинства. Його батько – мій хрещений. Ніхто не міг подумати, що наші дороги зіллються. Ходили в кіно, грали в волейбол. Під час проводів його до лав Радянської армії в наших серцях закалатало щось щемливе. «Пиши», – попросив Толя. «Обов’язково», – пообіцяла я. Листування стало своєрідним університетом випробування почуттів. Через рік після його звільнення в запас, 8 серпня 1992 року ми й побралися. Дівоче прізвище Грисенко поміняла на його – Козачок.
Бог послав нам єдину дочку Катерину. Живе з нами. Закінчила аграрну академію, працює за фахом. Улітку цього року ми з Анатолієм відзначили срібне весілля. Дочка подарувала нам срібну ікону Пресвятої Богородиці.
– А як справи у Жені?
– Нормально. Вийшла заміж за капітана далекого плавання. Після вузу відпрацювала кілька десятків років за фахом, потім перейшла на «посаду домогосподарки». Так розпорядився її капітан.

Родина  трудяг

– ВАШ «капітан» вас не перевів на таку посаду?
– Ні. Нас з Анатолієм і дочкою друзі величають родиною трудяг. І ми цим пишаємося. Мій «капітан» першокласний токар агропромислової системи. Виконує найскладніші завдання. Постійно щось вигадує, вносить раціоналізаторські пропозиції. Його хвалять, заохочують преміями. І нам з Катюшею приємно.
Після університету я тривалий час учителювала у школі № 142, потім працювала завучем, інспектором райвідділу освіти. Останні шість років на запрошення директора Малої академії наук Наталії Василівни Тягло в її закладі обіймаю посаду методиста відділень мовознавства та літературознавства.
Робота архіцікава й архіважлива. Я працюю з обдарованими дітьми, здатними в перспективі стати відомими вченими, політиками, літераторами чи істориками. Сьогодні такі учні ще у статусі юних науковців, а незабаром зможуть гучно заявити про себе у світі великої науки. Ми готуємо дітей до участі у Всеукраїнських конкурсах-захистах науково-дослідницьких робіт.
Буду рада, коли ви у своїй газеті, яку люблять і поважають у нашому краю, назвете кількох моїх юних талантів. Це автори літературних досліджень і фольклору десятикласники Даша Фісун, Інна Палій, Юлія Комарин, Оля Линник і Богдан Попов. Їхні творчі злети – також промені мого щастя. Бо в них я вкладаю свої знання, досвід і душу.
Щойно закінчила чергову методику для позакласної роботи мистецьких гуртків. Iдеться про психологічне спрямування розвитку хисту юних обдарувань в аспекті  вчення великого Григорія Сковороди про культурософію, здатну виявити в людині вже на старті самостійного життя практичне світло духу.
– Висока планка, що й казати.
– Така вимога часу.
– Тож хай вам щастить.
– Дякую. Того самого вам і вашій газеті.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.