сегодня: 19 июня, вторник
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 141 от 08 декабря 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июнь 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Чужим болем переймаюсь…

Чужим  болем  переймаюсь…
08.12.2017 , № 141 от 08 декабря 2017 г.

…бо по собі знаю, як недуга ятрить душу й тіло,  каже героїня цього нарису, київська медсестра Вікторія Глущук. Радіє, коли пацієнту легшає і на його обличчі сяє усмішка.

 Дорогою  на  роботу…

ВІКТОРІЯ Глущук, невисока шатенка, зійшовши з ескалатора метрополітену, поспішає до виходу з підземки. Подумки вона вже там, на роботі, де на неї чекають важливі справи.
– Допоможіть, будь ласка, – чує вона жалібний голос худорлявої жінки біля парапету. Поруч крутиться дівчинка років трьох.
Вікторія зупиняється, шукає в сумці гаманця.
– Погодуй дитину, – подає жінці кілька гривень. – Така молода, чому не працюєш?
Дякуючи за гроші, прохачка скоромовкою розповідає про автомобільну аварію, в якій загинув чоловік, скаржиться на хазяйку, яка виселила її через орендну заборгованість, наводить ще якісь причини жебракування.
– Іди в центр зайнятості, – радить Глущук, – роботи сьогодні скільки завгодно. А доньку в дитсадок…
Послухається прохачка цієї поради чи ні, але її спогад про загибель чоловіка вразив Вікторію, яка сама пережила таке горе. Славкові було два рочки, коли Олег, перший її чоловік, поїхав до родича в село Димерку й під час сильного буревію допомагав тамтешнім електрикам відновити подачу струму в лікарню. Ненароком схопився за дріт високої напруги й буквально спопелів. Вдячні димерчани його ім’ям назвали вулицю біля пологового будинку…
Колега по відділенню, медсестра Валентина Луценко, прямує до поліклініки з іншого боку. Вона також рано приходить на роботу. Почувши про зустріч Вікторії із жебрачкою, сміється:
– У жовтій сукенці? Позавчора бачила її бiля залізничного вокзалу з дівчинкою. А ввечері поспішаю на електричку: вона вже без дівчинки за столиком кав’ярні з двома хлопцями цідить горілку.
– Може, то не вона? – Вікторії цієї миті так хотілося, щоб Валентина помилилась…
– Вона, точно, – стверджує колега. – Зорова пам’ять у мене ще на місці.
Вікторія раптом відчуває таку нестерпну гіркоту на душі…

Рання  пташка

БЛИЗЬКО сьомої старша медсестра Вікторія Глущук уже біля свого відділення ортопедичної стоматології.
– Доброго ранку, Галино Вікторівно! – вітається з прибиральницею.
– Доброго ранку і вам, рання пташко! – відповідає та.
Жінку дивує похмурий вираз обличчя Вікторії:
– Ви чомусь невеселі. Щось трапилось?
Почувши від Глущук про зустріч біля станції метрополітену, Галина Вікторівна філософствує:
– Не переймайтесь. Такий наш час. Спокійно робіть свою благородну справу…
В її голосі – повага до медиків, захоплення їхньою непростою працею. Вловивши цю тональність, Вікторія  каже:
– От би ні в кого нічого не боліло…
– То чим би ви займалися? – жартує Галина Вікторівна.
Від такої розмови теплішає на душі. Вікторія одягає білосніжний халат, поправляє перед дзеркалом комірець і, причесавшись, готова до роботи.
Майже півроку вона виконує обов’язки «третьої руки» завідувача відділення Олександра Богдановича Коваля. До безпосередньої роботи з ним знала, а тепер переконалася: він лікар від Бога. Фахівець, на якого пацієнти моляться. Кажуть, немає на світі зубів, які були б йому «не по зубах». Ще рядовою медсестрою Вікторія чула від інших: з ним працювати – велика удача, і досвіду наберешся, і навчишся чуйно спілкуватися з пацієнтами.
Та ось і він. Ще один ранній птах. За ним можна звіряти годинник. Восьма ранку. Чемно вітається, екіпірується належним чином, займає своє робоче місце й оксамитовим голосом промовляє:
– Шановна Вікторіє Миколаївно, запрошуйте, будь ласка, першого пацієнта.
Літня жінка, тамуючи біль, вмощується в крісло. Олександр Богданович оглядає її, з’ясовує, що, коли й де тривожить. Ці дані Вікторія занотовує в журнал.
За хвилину лікар звертається до неї:
– Пишіть направлення на рентгенобстеження 21-го та 22-го зубів.
Пацієнтка прямує до лабораторії, а старша медсестра, спеціальним розчином обробивши столи та інструмент, запрошує чергового страждальця. Їх у першій половині приймають до восьми-десяти. По обіді в неї марудна робота з документами. І так щодня.

Фіалка  Монмартра

– П’ЯТЬ років після трагічної загибелі Олега я носила в серці траур, – розповідає Вікторія Миколаївна. – Виховувала нашого сина, водила в дитсадок, до школи. Спасибі батькам: я в них одна, то весь вільний час вони опікувалися нами із Славком. Після закінчення медучилища мене цілком поглинула сестринська робота в поліклініці.
– І не було ніяких захоплень?
– Чому? Були і є. Волейбол, класична література, кіно, виставки, театр. І сина долучала. Якось прочитали з подругою, що композитор Кальман оперету «Фіалка Монмартра» присвятив своїй молодій дружині, відомій тоді співачці. Однієї квітневої суботи вирішили подивитися виставу в театрі оперети.
Веселий зміст, чудова музика, блискучі актори. Сидимо в партері, в шостому ряду. Жваво реагуємо на те, що відбувається на сцені. Це привертає увагу сусіда. В антракті він підходить, відрекомендовується: «Володя».
Після вистави проводжає мене додому. Розповідаємо – він про себе, я про себе. Обговорюємо гру акторів. Обом сподобалась продавщиця квітів Віолетта. «А ти на Віолетту дуже схожа», – каже Володя (ми непомітно перейшли на «ти») …Пауза. Над нами палахкотять зорі, випливає місяць. І ніби крізь сон чую: «Віко, будь моєю дружиною» – «Та в мене ж син», – кажу. «Це прекрасно, – продовжує він, – ми ще й дочку лелеці замовимо»… Так і сталось.
Володя прийняв В’ячеслава як рідного сина. Хлопець закінчив вуз, став інженером-кібернетиком. Маші тринадцять років, вчиться у восьмому класі. А я скоро відзначатиму чверть століття роботи медсестрою у столичній клініці. Тут чудовий колектив, талановиті фахівці.
– Тобто, – підсумовую нашу розмову, – життя триває. Чого бракує Глущукам для повного щастя?
– Миру на сході України…

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.