сегодня: 19 ноября, воскресенье
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 127 от 07 ноября 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Архив

  « Ноябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Я визволяв рідну Україну»

«Я  визволяв  рідну  Україну»
07.11.2017 , № 127 от 07 ноября 2017 г.

Професія – Вітчизну захищати

Так скаже після перемоги над фашистами колишній луганський шахтар, Герой Радянського Союзу підполковник у відставці Михайло Васильович Радченко.

Досвітній  наказ

ЛЕЙТЕНАНТ Михайло Радченко, ма­ючи у свої 25 років достатньо бойового досвіду, звик до командних несподіванок. Вони його ніколи не захоплювали зненацька.
Так було і 20 жовтня 1943 року, коли на світанку батальйон 95-ї танкової бригади 9-го окремого танкового корпусу, в якому командиром танкового екіпажу служив лейтенант Радченко, одержав наказ: переправитися в районі Лоєва наведеним через Дніпро мостом, розгромити противника і швидко розвивати наступ.
Лейтенант тут же повторив його для членів свого екіпажу. Не один раптовий наказ він із ними успішно виконував. Вірив: так буде й цього разу.
І от його танк під номером «23» разом з іншими рвонув у заданому напрямку. По понтонному мосту гатила ворожа артилерія. Ще на підході до річки Радченко засік гармати, що обстрілювали переправу.
«Ні, – промайнула думка, – ми вам заткнемо пельку». Тільки-но танк проскочив, лейтенант скомандував:
– Бойовими осколочними! По вогневих точках противника! Вогонь!
Ворожі гармати замовкли.
– Відмінно попрацював «двадцять третій»! – пролунав у шлемофоні голос командира взводу Георгія Свєтичева. – А тепер – за мною!
З висоти кургану Радченко добре бачить, як схилами прибережного пагорба мчить командирський танк з цифрою «7» на борту.
– Газу, Мишко, газу! – кричить лейтенант механіку-водію Єгору Гудкову. – За «сімкою»!

По  голові  ворожої  колони  –  вогонь!

ДЕСЬ позаду залишився Дніпро. Дві броньовані машини мчали вслід за ворожою колоною, що вже вповзала в ліс. За кілька хвилин танкісти наздогнали її. Швидко оцінивши обстановку, Радченко скомандував:
– Заряджай! По голові колони – вогонь!
Від вибуху першого снаряду одну ворожу машину перекинуло на бік, і в колоні зчинилася паніка. Танки Свєтичева й Радченка чавили все, що потрапляло під гусениці, пройшли через усю колону, піддали газу й на очах ошелешених фашистів, які ще залишилися живими, помчали вглиб лісу. Тут машина Свєтичева зменшила швидкість і, повернувши трохи праворуч, завмерла під розлогою кроною дуба. Зупинив свій танк і Радченко.
– Куди ж нас занесло, командире? – поцікавився Михайло Васильович.
– Зараз визначимо, – Свєтичев дістав карту й почав водити по ній пальцем. – Ось переправа, ми пішли від неї сюди. Десь перед нами село Козероги. Там, напевне, фашисти. Може, навідаємось?
– Думаю, що так відірвавшись від своїх, без розвідки – справа ризикована. Краще замаскуватись і почекати фриців тут. Після того, що ми зробили з їхньою колоною, вони все одно шукатимуть нас. От ми їх і зустрінемо.
Вони почали окопуватись обабіч дороги і маскувати танки. До Радченка підійшов Свєтичев.

Створили  пастку  для  ворога

–Я ОСЬ про що подумав, – сказав він, – по одному кулемету  з танків зняти й установити в кущах біля дороги. По-перше, ударна сила й радіус дії зростають. По-друге, фашисти можуть опинитися в пастці.
Так і вчинили. Закінчивши роботу, Михайло Васильович дозволив екіпажу зробити перекур. Як завжди, у хвилини відпочинку думали про той день, коли закінчиться війна, гадали, де застрягли інші танки батальйону. Згодом довідалися, що ті успішно подолали переправу, відхилилися праворуч, але, потрапивши під сильний артилерійський вогонь, уперед не пішли, а допомогли десантникам утримати захоплений плацдарм.
– Товаришу командире, – підбіг захеканий заряджаючий «сімки», – дорогою пішим порядком рухається до роти фриців.
– Діємо, як домовились, – повернувся командир взводу до Радченка. – Пропускаємо в пастку і б’ємо з чотирьох точок. Сигнал – черга мого кулемета.
Повільно спливають секунди. Михайло Васильович прислухається. Ось за дорогою сухо затріщав кулемет Свєтичева. Й одразу ж заговорили два кулемети, замасковані в кущах, і кулемет Радченка. Фашисти заметушилися на відкритій місцевості, залягали, піднімались, бігли й повзли в ліс. Кулі танкістів наздоганяли їх скрізь, залиша­ючи на дорозі й обабіч неї чимало трупів. У танкістів – жодної втрати.
– Нам би зараз новобранців 50-60, зброї – і вогнепальної, і холодної – достатньо, – жартував механік-водій Григорій Гудков, показуючи на купу фашистських  автоматів, кинджалів і гранат біля танка.
Жарт жартом, але не минуло й двох годин, як з’явилося підкріплення – 17 партизанів. Настав ранок. Удень гітлерівці поткнутися в ліс не наважувалися. Це дало змогу танкістам і партизанам ретельно підготуватися до нападу на ворожі батареї.
Свєтичев, Радченко і командир партизанів вирішили обійти село і вдарити з тилу.
Опівдні два червонозоряних танки з партизанами на броні так і зробили. Ворожі артилеристи під сліпучим сонячним промінням не відразу розпізнали, чиї машини мчать в їхній бік. Удар був настільки несподіваним і стрімким, що гітлерівці не встигли вчинити організованого опору.
– По батареях фашистів, – скомандував Радченко, – вогонь!
Вже з другого пострілу вони накрили одну гармату. Тут же, після пострілу з танка Свєтичева, злетіла догори колесами друга. Не встигнувши розвернути гармати, фашисти повели вогонь з кулемета, озвались їхні автомати. Їм дружно відповіли кулемети з танків і автомати партизанів.
– В атаку, вперед, друзі! – підбадьорював товаришів Радченко.
Поруч громив гітлерівців танк Свєтичева. Михайло Васильович помітив, як у його бік розвертався ствол ворожої гармати. «Двадцять третій» рвонув уперед і розчавив гармату разом з обслугою. «Роби, як я!» – почув наступної миті Радченко команду взводного, і слідом за Свєтичевим спрямував танк на артилерійські тягачі, перетворивши їх на купу понівеченого металу.

Урожайний  танковий  напад

ТАНКИ зупинилися. Радченко побачив розгромлені позиції ворога. Звідкілясь праворуч до слуху Михайла Васильовича долинуло багатоголосе «Ур-ра-а!» Він обернувся й побачив, як із лісу вибігають наші бійці.
– Рідні ви мої! – обіймав за кілька хвилин танкістів командир стрілецької дивізії. – Скільки бійців і командирів зберегли ви мені, як допомогли нам у наступі на ці Козероги!
Наступного дня танки Радченка і Свєтичева рушили на допомогу кавалерій­ській дивізії, яку противникові вдалося дещо потіснити. Дружним ударом танкісти й піхотинці становище на ділянці дивізії відновили, ворог відійшов.
Але в цьому бою було підбито і танк Радченка. Механік-водій Михайло Гудков під вогнем фашистських автоматників витягнув через верхній люк непритомного тяжко пораненого й обгорілого командира танка, надав йому медичну допомогу.
До кінця Великої Вітчизняної війни залишалося 563 дні.
* * *
Після розгрому фашистів М.В. Радченко продовжив службу у збройних силах країни. Закінчив Військово-юридичну академію. 1970 року вийшов у відставку. Жив у Києві. Помер 5 лютого 2002-го на 84-му році життя. Похований на кладовищі «Берківці».
Підготували публікацію за матеріалами архівних документів
Вадим КОРНІЄНКО та Анатолій КАЗИМІРЧУК, кандидат історичних наук.

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.