сегодня: 19 ноября, воскресенье
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 126 от 03 ноября 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Ноябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Себе до справи приручаю»

«Себе  до  справи  приручаю»
03.11.2017 , № 126 от 03 ноября 2017 г.

Знайомтесь: наш сучасник


У цих простих словах білоцерківського водія Віталія Снігура звучить не зухвала хвалькуватість, притаманна деяким його ровесникам, а впевненість у своїх фахових знаннях.

Іспит  із  двома  плюсами

ВІТАЛІЙ Снігур, білявий блакитноокий курсант школи автомобілістів складав іспит на права водія. Серед однокурсників він виділявся швидким засвоєнням правил дорожнього руху та блискавичною реакцією на різні несподіванки в транспортних ситуаціях.
Тому оціночна машина «Вятка» його не лякала. У виведених на дисплеї кількох зразках відповідей на запитання Віталій миттю знаходив правильний варіант, швидко натискав потрібну кнопку, що дратувало інших претендентів на водійські права.
Віталій вправно виконав усю теоретичну частину іспиту. Потім відсунув стільця від загального столу, за яким мізкували інші курсанти, і, задоволений, глянув на лейтенанта ДАІ.
Той підійшов, переконався у правильності відповідей, поставив в іспитовому табелі Снігура плюс і сказав:
– Молодчина. З Богом – на водіння.
Інший лейтенант ДАІ запросив трьох курсантів до малинової «Лади» з наклеєним на вітровому й задньому склі знаком «У». Одному запропонував сісти за кермо, сам – поруч, а Снігур із третім курсантом розмістилися на задньому сидінні.
– Рушаймо, – скомандував лейтенант.
Курсант виконав усе необхідне перед початком руху, увімкнув двигун і вивів авто на трасу, влившись у загальний транспортний потік. На перехресті доріг лейтенант попросив:
– Зупинись.
– Тут не можна, – відповів курсант. – Після перехрестя – будь ласка.
Коли машина припаркувалася, лейтенант похвалив того за правильні дії, розписався в його іспитовому табелі. Порадив здати документ у навчальну частину ДАІ для виписки водійських прав, які одержить через десять днів. Другому курсанту не пощастило – ледь зрушив з місця, як даішник велів зупинитися. Той допустив дві помилки – не увімкнув сигнали повороту руху і не зняв машину з ручного гальма.
– Водіння не здано, – сказав лейтенант. – Прийдете через місяць. А тепер ти, – звернувся до Снігура.
Віталій уважно стежив за ді­ями попередників, брав їх до уваги і спокійно робив усе, що вимагалось. Із завданням він упорався впевнено, без зауважень.
– Ти готовий автомобіліст, – сказав екзаменатор. – Ставлю другого плюса. Права одержуєш сьогодні. Успіхів тобі…

Крізь  сумніви  й  вагання

ПРАВДУ кажуть: як почнеться, так і поведеться. Це про нього, Віталія Снігура. Ще змалку звик усе робити сам, не обтяжу­ючи старших своїми забаганками. Інші батьки балували чад купленими іграшками, а він незлюбив «магазинного» зайчика за його гумову слабкість. Ріс один у батьків. Розважався візком, якого сам зробив з чотирьох котушок з-під ниток. Потім змайстрував з віника коня, на якому верхи стрибав подвір’ям і не скупився давати одноліткам покататися на ньому.
– Згадую дитинство, як гарну казку, – розповідає Віталій. – З нього, а точніше візка з котушок та віника-коня почалося моє захоплення машинами. Та ще із щоденних розмов про них у родині, адже мама й тато були водіями. Так зародилася моя мрія про майбутню професію. Хоча попервах душу терзали сумніви й вагання.
Коли мені виповнилося шість років, трапилась трагедія на ЧАЕС. Батько, Володимир Сергійович, возив самоскидом пісок у небезпечну зону для гасіння зруйнованого четвертого реактора. Нахапався стільки радіації, що не допомогло лікування в інституті Скліфосовського, і його через півроку не стало…Боляче було дивитися на згорьовану маму.
У школі, знаючи, чий я син, чомусь вважали мене майбутнім асом-водієм. «Ні в якому разі, – заперечував я. – Годі з мене маминих сліз». Після дев’ятого класу подався в радіомеханічний технікум. Закінчив з відзнакою, але працювати за фахом не довелося, бо отримав із військкомату повістку з рознарядкою на безплатні тримісячні водійські курси. І в армії півтора року за кермом прослужив.
Готувався в автодорожній університет, але на бюджетну форму навчання не пройшов. На платну основу грошей не було. Мати після смерті батька через чотири роки вийшла заміж за вдівця. Вітчим прийняв мене за свого, але в нього було ще своїх двоє молодших за мене дітей – син і дочка. От і почав я шукати себе в університетах життя. Деякий час працював заправником на АЗС. Мізерна платня й перспективи ніякої. Кинув. Згодом влаштувався наладчиком апаратури в комп’ютерному  клубі. Спочатку було цікаво, та невдовзі занудь­гував. Розрахувався.
Беру права водія-професіонала і за оголошенням прямую в одну солідну установу. Там дають кермо службової машини. За два роки обслуговування такого надивився і наслухався, що серце застогнало: не моє це, ой, не моє.
Хвалити Бога, після отих пошуків себе на моєму шляху зустрілася чудова людина – Іван Петрович Швець, менеджер білоцерківського центру логістики. Він вантажівкою привіз до дендропарку «Олександрія» якісь металеві конструкції. А я недалеко з дівчиною стояв і показав йому, як зручніше під’їхати до об’єкта. Почувши, якими термінами до нього звертаюся, запитав: «Ти водій?» Після короткої розмови сказав: «Приходь до нас, не пошкодуєш». І я пішов.

Знайшов  себе

КЕРІВНИК центру Станіслав Вепрін зустрів запитанням:
– Знаєш, що таке логістика?
– Маю уявлення, – відповідаю. – Прочитав багато творів Джека Лондона. Там деякі його герої на засадах логістики возили яйця продавати ескімосам.
– То ти ще й книголюб, – окинув мене поглядом Вепрін. – Похвально. Але в нас не яйцями будеш займатися. Ми доставляємо людям та організаціям предмети, конструкції, будівельні матері­али тощо. Наше правило: «Чітко, своєчасно й безперебійно». Хто хоч раз його порушив, у нас більше не працює. Влаштовують тебе такі умови?
– Так, – кажу.
Закріпили за мною нову світло-голубу «Газель». Чого я тільки не перевіз нею протягом п’ятнадцяти років роботи в центрі логістики. Вона цікава своєю різноманітністю. Це – моє. Щоразу приручаю себе до нової справи. Буває, завантажать три-чотири види предметів із чотирма адресами доставок. Кожен вид чекають у точно визначений час. От і розраховую маршрут так, щоб усім догодити…
…– А з тією дівчиною з дендропарку зустрічаєшся?
– Щодня і щоночі. Тоді ми з Тамарою прогулювалися, подавши заяву до ЗАГСу. Маємо сина й дочку.
– У матері з вітчимом усе гаразд?
– Не зовсім. Вітчим – інженер з ремонту сільгоспмашин, у свої 57 років хотів підзаробити в АТО на реставрації танків. А там йому траком відтяло ногу до коліна. Отакий клопіт…

Біла Церква, Київська область.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.