сегодня: 19 ноября, воскресенье
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 124 от 31 октября 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Ноябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Людина сталевого гарту

Людина  сталевого  гарту
31.10.2017 , № 124 от 31 октября 2017 г.

Професія – Вітчизну захищати

«І хоча нашим військам у перші періоди війни під сильним натиском противника доводилося відступати, – зазначав двічі Герой Радянського Союзу маршал Тимошенко, – та вони не втрачали віри в перемогу над загарбником. Зразки цієї віри показував і син донбаського шахтаря, колишній коваль заводу, Герой Радянського Союзу старший лейтенант Олександр Єгорук».


У ГОЛОВІ невеликої групи бійців втомлено крокував молодший лейтенант Олександр Єгорук. Обличчя зосереджене, погляд суворий, на душі вовки виють. Відступ наших військ сприймав болісно.
Поруч ішов також пригнічений сумними думками його земляк із Полісся старшина Павло Чепіжко. Він мовчав. Та й про що було говорити? Два дні тому їхній полк розбито вщент у запек­лому бою. Розрізнені підрозділи відстрілювалися скільки могли, а потім, побачивши, що ніякої підтримки немає, вирішили відступати. Від батареї, в якій Єгорук був командиром взводу, вціліли дві гармати і п’ять солдатів. Уночі до них пристали ще одинадцять піхотинців на чолі із старшиною.
І ось вони, не знаючи обстановки, йдуть на схід. Навіть карти немає. Ідуть, орієнтуючись за сонцем і зірками. Десь там, на сході, кілометрів за сто, Волга.

ОЛЕКСАНДР Єгорук час від часу  зупинявся, щоб переконатися, чи не причаївся десь ворог. Але Саль­ський степ, про який він ще з Київського протитанкового училища знав як про край загадок і небезпечних несподіванок, стелився мовчазною пустелею.
– Щось нове з’ясували, товаришу молодший лейтенанте? – запитав старшина.
– Все те саме, – неохоче озвався Єгорук, певно, забувши, що йому, старшому за званням, в екстремальній ситуації безпредметно відповідати не слід. Збагнувши це, він у свою чергу запитав: – А що тебе, земляче, в ці хвилини пече?
– Совість, товаришу молодший лейтенанте, – відповів старшина.
– От і мене вона терзає…
Єгорук і Чепіжко перезирнулися, ніби перевіряючи, що означає для кожного з них оте святе слово «совість». Першим руку подав молодший лейтенант. У його потиску старшина відчув неймовірну силу духу захисника Вітчизни. (Через багато років Павло Іванович Чепіжко у своїх спогадах назве Єгорука людиною сталевого гарту).
– Як гадаєте, – наважився на страшне запитання старшина, – довго так триватиме?
– Та ти що, – відверто мовив молодший лейтенант, – ми відступаємо, щоб потім повернутись і так шарахнути гітлерівську наволоч, що з неї аж пір’я посиплеться.

ЄГОРУК весь час чекав переслідування і прикидав, де краще дати бій у разі появи ворога. А довкола рівний, як долоня, степ. Десь далеко ліворуч чутно приглушену відстанню артилерійську канонаду. Командир здогадувався, що відхиляється на південь від напрямку, де відбувалися головні події.
Олександр подивився на неголені обличчя солдатів, і погляд його потеплів. Він зріднився з ними протягом цих тяжких днів і полюбив їх усією душею.
– Твої хлопці тримаються мужньо, – сказав Єгорук старшині під час однієї зупинки.
– У безвиході, – відповів той, – це єдиний вихід.
– А ти ще й філософ? – підбадьорливо запитав молодший лейтенант.
– Мене ж, – відказав старшина, – призвали на фронт з другого курсу філософського факультету КДУ.

БАГАТЬОХ бойових товаришів втратив Єгорук. Та й уцілілим непереливки. Продовольства немає, боєприпасів як кіт наплакав. Але молодший лейтенант не мав права скиглити.
Вийшли з яру. На його східному крутому схилі згарище. Мабуть, тут був хутір, спалений ворожою авіацією. Зупинилися біля криниці. Вода є – вже легше. До вечора окопалися. Замаскували гармати й окопи. Поїли що в кого знайшлося. Повеселіли.
Далеко на північному сході небо розтинали зловісні сполохи. Звідти ж долинали приглушені вибухи.
– Старшина Чепіжко, – скомандував молодший лейтенант Єгорук, – організувати охорону й вислати дозор із трьох бійців на пагорб попереду.
– Слухаюсь! – кинувся виконувати наказ старшина.

НІЧ минула спокійно. Але на світанку долинуло дратівливе дирчання моторів. Десять ворожих мотоциклів і три машини з солдатами мчали польовою дорогою.
– Підпустимо метрів на двісті. Бити напевне, – наказав Єгорук.
Тільки-но ворожий «ескорт» наблизився на відстань «однієї руки», як любив повторювати Єгорук, за його командою бійці відкрили вогонь. Раптовість удару спричинила серед фашистів паніку. Оговтавшись, вони почали окопуватися на пагорбі.
– Ми вас і там дістанемо! – вигукнув Єгорук. І додав: – Хлопці, бережіть патрони і снаряди.

ОПІВДНІ противник перейшов у наступ. Із-за пагорба відкрила вогонь батарея й виповзли танки. Молодший лейтенант став біля однієї гармати, старшина біля другої. Єгорук першим же пострілом перебив гусеницю танка, а коли той крутнувся, влучив двома снарядами йому в борт. Пострілом з другої гармати старшина підпалив ще один танк. Стрільці  змусили фашистську піхоту залягти, а потім і відповзти в окопи.
Бій тривав цілий день. Одну гармату в Єгорука підбито. Трьох солдатів поранено, двох убито. Ворог, зазнавши великих втрат, іти в атаку більше не наважувався.
З настанням темряви Олександр здійснив вилазку, щоб ще більше налякати противника, а потім із групою тихо знялися й протягом ночі добралися до Сарпинських озер, де і влилися в нашу оборону.

ЗГОДОМ почалася Сталінградська битва, в якій лейтенант Єгорук показав себе гідним офіцером.
Навесні, влітку й восени 1943 року Олександр, командуючи протитанковою батареєю, знищив багато ворожих танків. Особливо запеклими були бої біля станції Хотинець Орловської області й на річці Здвиж, на шосе Київ – Житомир На рахунку сміливого артилериста півдюжини знищених танків.
Особливо відчайдушний опір чинили фашисти в середині грудня 1943 року. Тоді вони намагалися знову оволодіти Києвом. У районі Коростеня наступали дві танкові дивізії: одна з них – «Адольф Гітлер». На цей небезпечний напрямок із району Макарова було перекинуто 20-ту мотострілецьку бригаду 25-го танкового корпусу. В 3-му батальйоні цієї бригади винищувально-протитанковою батареєю командував старший лейтенант Олександр Петрович Єгорук.
Противнику вдалося захопити станцію та село Чоповичі. А 21 грудня радянські війська перейшли в наступ. Зав’язався кровопролитний бій з переважаючими силами фашистів.
Батарея Єгорука втратила дві третини складу, але продовжувала мужньо битися: біля однієї гармати став сам старший лейтенант, біля іншої – два артилеристи. Це все, що залишилося від батареї. Але воїни стояли на смерть. Із 20 ворожих танків, що наступали, вони знищили 16. Сім із них особисто Єгорук.
Та от із-за залізничного насипу виповзли ще три «тигри». Артилеристи встигли розвернути гармати. Один «тигр» підбив навідник, другий знищив Єгорук. Третій «тигр» також підбили, але його гармата двічі огризнулася синьо-багряним полум’ям. Єгорука і його славних солдатів не стало… Але ворога вони не пропустили.

За матеріалами архівних документів публікацію підготували
Михайло БАЛТЯНСЬКИЙ
та Анатолій КАЗИМІРЧУК,
кандидат історичних наук.

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.