сегодня: 17 декабря, воскресенье
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 117 от 13 октября 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Декабрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Як Харитина Марченко Дніпрогес будувала»

«Як  Харитина  Марченко  Дніпрогес  будувала»
13.10.2017 , № 117 от 13 октября 2017 г.

85-річчя пуску Дніпрогесу


Під такою назвою 10 жовтня в Запоріжжі відкрилася виставка, присвячена ювілейній даті – пуску легендарної гідроелектростанції СРСР на берегах Дніпра. Її організатором став Національний заповідник «Хортиця», який своєрідно подав цю тему через призму ролі жінки на Дніпробуді.

Заробітчанка  з  Херсонщини

НА СТВОРЕННЯ виставки надихнула розповідь про життя Харитини Марченко – бабусі од­нієї з працівниць Національного заповідника «Хортиця», а саме завідувачки відділу Тетяни Митрофанової. Вона й ознайомлювала з експонатами першого розділу, де ми бачимо на панно жінок у білих хустинах на фоні Хортиці, які йдуть на роботу на Дніпрогес. А нижче фото самої Харитини, її скриня, сімейна світлина, ікони.
– Були серед тисяч будівельників-жінок не лише ті, хто прийшов за покликом серця, а й просто заробітчанки, щоб із голоду не вмерти, – розповідає Тетяна. – Серед них і моя бабуся. Її першого чоловіка заслали до Сибіру. А вона втекла від переслідувань, пішки дісталася сюди із села Гаврилівка Херсонської області. Знайшла тут і свою долю, та мало не загинула через хворобу – малярію.
На підлозі – кирзові чоботи й черевички, туфлі. Це свідчить про те, що на Дніпрогесі працювало багато жінок різного статусу. Були аристократки, були медсестри з армії Врангеля й Денікіна, були і куркульки, до яких належала й моя бабуся. Але здебільшого селянки й містянки, які прийшли на заробітки. Вони працювали в ланках і бригадах. Після завершення будівництва, як розповідала бабуся, продовжували родичатись. А от скриня, ікони та фото вже другої родини, яку подарувала доля моїй бабусі. Чоловік Михайло Мойсейович і трійко дітей – Лідія, Анатолій і маленька дівчинка на руках, моя матуся Раїса.
Коли бабуся дуже захворіла, її врятував Михайло, який приво­зив до лікарні мед. Згодом забрав її до села Маячка, і вони там побрались. Як згадувала бабуся, влітку бетон місили босими ногами. Працювали в чотири зміни. Хвилини відпочинку випадали на обідню перерву або на той час, коли забирали бетон. Жили в бараках, а консультанти американські й англійські – в окремих будинках. Іще оригінальні експонати – жетони будівельників, гроші того часу, рахункові книжки. Дуже тяжка була робота, але знаходили час і для відпочинку з піснями, танцями.
Давно вже немає Харитини Марченко. Але коли сьогодні бачу греблю, розумію, що історія моєї родини починається з цього місця. Того сірого монолітного бетону торкалися теплі руки моєї рідної бабусі.

Історію  творили  й  жінки

–У ПОШУКАХ експозиційного образу було досліджено безліч фотодокументів, переглянуто кілометри кадрів кінохроніки, – продовжує розповідь керівник проекту, працівниця заповідника Світлана Копилова. – Серед куп каміння, будівельних конструкцій та потужних механізмів ми бачили багато біленьких хустинок на жіночих головах. Так, одним із образних елементів виставки стали нанизані на червону нитку жіночі хустки. У перших розділах – хустки білого кольору, далі вони рожевіють, а подекуди стають червоними. Таким чином транслюється ідея формування нової людини  радянської епохи.
Наступним експозиційним образом став блок для бетонування, створений з допомогою щитів опалубки: жінки Дніпрогесу були відомі всій країні саме як бетонувальниці. Бетонувальницею працювала й героїня, яка дала ім’я виставці. Розділ має свою назву – жіноче ім’я: Харитина, Муза, Марія, Шуламіс, Євгенія, Олександра. Ці імена належать реальним жінкам, які працювали на Дніпрогесі. Проте не вони є центральними персоналіями експозиційного розділу, це тільки збірний образ. Головними героїнями виставки постають тисячі безіменних і відомих жінок, обличчя й імена яких виставка повертає історії. Своїми тендітними руками вони будували найбільшу на той час в Європі електростанцію. Формували нове життя і свою долю. Іноді щасливу, а іноді й не зовсім.
Окремий розділ розповідає про конкретних жінок, які працювали на Дніпрогесі. Крім заробітчанок, тут були й дружини дніпробудівців, ударниці. Серед них відома Женя Романько – своєрідна ікона Дніпрогесу. Також Марія Жукова, Марія Білик (вона вже у 18 років мала орден Леніна!), ударниця Пономаренко (на жаль, не знаємо імені). На виставці демонструються її кофтина й намисто. На роботу жінки йшли причепурені, навіть із сережками. Є світлина жіночки з гітарою, є перепустка на Дніпрогес, значок дніпробудівця. Ним нагороджували тих робітниць, які пропрацювали не менше двох років.
Наступний блок присвячений ідейним дівчатам-комсомолкам, професіоналкам. У травні 1932 року на Дніпрогесі нараховувалося, за одними даними, 63 тисячі, а за іншими – 73 тисячі будівельників. Із них 10 тисяч комсомольців та п’ять тисяч комуністів. Серед ударників-комсомольців Ольга Дудченко, бригадир бетонувальників, а з 1932-го працювала в райкомі комсомолу, стала організатором жінок (бачимо її комсомольський квиток), Олександра Градова, яка одночасно навчалась у школі ФЗН, здобула спеціальність слюсаря, Шуламіс Зільберштейн, активістка, будувала Дніпрогес і водночас соціалізм.
Останній розділ присвячено жінкам, які зробили кар’єру на Дніпрогесі. Женю Романько, наприклад, американські специ називали президентом Дженні. Вона була першим бригадиром бетонувальниць на будові. Приїхала з Донбасу зовсім юною, тут стала комсомолкою, створила жіночу бригаду, ударно працювала. А потім пішла працювати в міністерство. На драбині бачимо внизу личаки, а далі модні туфлі як символ кар’єрного зростання. Так само склалося життя Ольги Дудченко та багатьох інших жінок.
Різні люди, різні долі. Але разом створюється образ жінки Дніпрогесу. Емоційність сприйняття посилюють кадри документального фільму.
Генеральний директор заповідника «Хортиця» Максим Остапенко висловив щиру подяку насамперед колективу комбінату «Запоріжсталь», який виділив кошти на облаштування приміщення й експозиції виставки. Допомогли також міська рада й облдержадміністрація. Представники комбінату, владних структур привітали запоріжців із знаменною датою. Висловили подяку працівникам заповідника і сьогоднішній заступник директора Дніпрогесу Леонід Оніпко та представниці його колективу, а також тим жінкам, які своїми руками побудували за чотири роки (фантастичний час!) цей надзвичайно складний об’єкт, що й досі прикрашає наше місто і є символом енергетики ХХ століття.

Запоріжжя.

 

Автор: Григорий ПЕТРАКОВ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.