сегодня: 21 октября, суббота
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 115 от 10 октября 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Октябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Долю свою не вибирав

Долю  свою  не  вибирав
10.10.2017 , № 115 от 10 октября 2017 г.

Професія – Вітчизну захищати


Мальовниче село Розсохувате на Луганщині, багате на віковi традиції хліборобське село Мала Локія Курської області й заховане в безмежних лісах село Новосільці на Житомирщині. Між ними, як у тій пісні, сніги та сніги. І жителі їхні навіть гадки не мали, що колись порідняться. А поріднить їх Олександр Петрович Павличенко. У першому  він народився, у другому навчався, працював водієм до війни, у третьому загинув.

Триматися  до  останнього!

СВІТАНОК наставав повільно й непомітно. Здавалося, він також допомагав бійцям 9-ї стрілецької роти 836-го стрілецького полку обхідним маневром з тилу вибити захопленого зненацька ворога з хутора Пузирі, що на Київщині.
Підбадьорені успішним ранковим поєдинком, стрільці раділи першим променям сонця.
– Не розслаблятись! – пролунав суворий голос командира роти лейтенанта Олега Семенюка. – Зайняти кругову оборону! Противник не зволікатиме з атакою. Триматися до останнього!..
Тоді ще ані лейтенант Семенюк, ані рядовий Павличенко, ані інші воїни не знали, що виконують особливо важливе завдання командира 240-ї стрілецької дивізії.
Річ у тому, що через хутір пролягала єдина в цьому заболоченому краю дорога з твердим покриттям, на десятки кілометрів ліворуч і праворуч болотисті ліси. От і вирішив командир дивізії перерізати противнику цю дорогу, а потім знищити загнане в капкан вороже угруповання.
Так рота опинилася в Пузирях і виконувала першу частину завдання. Але друга – утримати хутір до підходу наших частин – була значно складніша, адже від­різаними виявилися кілька полків мотопіхоти. А довкола хутора не було інженерних укріплень, утримати його можна лише стійкістю та бойовим умінням.

Скосили  ворожу  мотопіхоту

ПЕРЕДУСІМ лейтенант наказав замінувати дорогу обабіч хутора, щоб не прорвалися ворожі танки. Потім роззосередив стрільців, приділивши особливу увагу околиці, до якої, відступаючи, от-от мали підійти гітлерівці. Там же облаштувався й Олександр Павличенко.
Невдовзі з-за лісу почала виповзати колона мотопіхоти. Попереду два танки. Коли до хутора залишилося півкілометра, ворог додав швидкості. Танки вискочили на заміновану ділянку й підірвалися майже одночасно. Колона зупинилася. З бронетранспортерів та автомашин зістрибувала солдатня і, стріля­ючи з автоматів, рушила до хутора. Ротний терпляче вичікував. Коли атакуючі наблизилися до лінії нашої оборони метрів на двісті, скомандував:
– По фашистській нечисті – вогонь!
Павличенко вже давно тримав на мушці дебелого есесівського офіцера. І тільки почув команду, скосив його короткою чергою. А кулеметник уже строчив по більш щільних ділянках шеренги атакуючих, назавжди вкладаючи загарбників на землю. Без промаху стріляли й інші бійці. Це остудило запал загарбників, і вони поспішно відкотилися назад.

Лютізький  плацдарм

ПЕРЕПОЧИНОК був короткий. Тепер гітлерівці посунули набагато більшою масою з явним наміром прорватися рідким чагарником у фланг роті. Павличенко вирішив діяти на власний розсуд.
– Залишайся тут, – сказав він напарнику. – А я переберуся праворуч, на пагорб, і полоскочу їм фланг.
Добіг до обраного місця непоміченим і приготувався до бою. Рота зустріла атакуючих нищівним вогнем. Гітлерівці, втративши кількох вояків, попадали на землю і почали просуватися вперед де повзком, де короткими перебіжками. А група, виділена для удару у фланг, маскуючись видолинком та чагарником, щодуху кинулась уперед. Лейтенант помітив небезпеку надто пізно. Але тут майже впритул по атакуючих ударив кулемет Павличенка. Фашисти спочатку заметушились, а коли їх зустріли вогнем перекинуті лейтенантом на загрозливу ділянку автоматники, почали панічно втікати.
Після цього бою ворог перестав атакувати хутір і спробував обійти його збоку. Але змушений був залишити всю техніку. Та й вийти вдалося небагатьом: підоспіли наші передові частини й переслідували противника до дніпровських круч навпроти Лютіжа. Звідти в бінокль уже видно Київ. Але необхідно було форсувати Дніпро й подолати глибоко ешелоновану оборону.
Створити плацдарм на правому березі мав 836-й стрілецький полк. У ньому воювало багато вихідців із Луганщини. Тільки в 9-й роті майже половина бійців були земляками. Земляки на фронті – мов брати. А почуття надійного плеча в бою вселяє особливу впевненість. Тому не випадково десантну групу формували в основному з бійців 9-ї роти. Очолив її сержант Павло Нефедюк.
Наближався світанок. Над річкою плив густий туман, ховаючи десантників. Але на чудеса вони не сподівалися, знали, що на березі їх чекають у десятки разів переважаючі сили противника. Це розуміли й гітлерівці. І вирішили порозважатися – перестріляти десантників як у тирі. Тому вогню не відкривали, підпускали на влучний постріл.

Захопили  подвійний  рубіж

ДЕСАНТНИКИ випередили їх. Коли до берега залишилося метрів п’ятдесят, Павличенко, який разом із Нефедюком плив у першому човні, знищив демонстративно виставлений фашистами кулемет. Дружно вдарили по  цілях й інші бійці. Це приголомшило ворога. Коли він отямився, десантники дружно бігли до широкого яру. Віддихавшись біля краю кручі, вони за командою сержанта пішли в атаку, в короткій рукопашній вибивши противника з першої лінії оборони. І тут же пролунала команда Нефедюка:
– За Батьківщину, в атаку! Вперед!
Воїни кинулися до другої лінії оборони. Знову рукопашна зламала ворожу силу. Тепер п’ятачок плацдарму значно розширився.
– Закріпитися! – скомандував сержант. – Зібрати трофейну зброю, приготуватися відбити атаку противника!..
Ціною неймовірних зусиль і мужності десантники утримали плацдарм до вечора. Вночі сюди висадились основні сили ворога. Потім були бої за Лютіж…
Представляючи Павличенка до звання Героя Радянського Союзу, командир полку майор Олександр Мельниченко писав: «Товариш Павличенко особливо відзначився у боях під час захоплення та оборони Лютізького плацдарму. Завдяки його вмілим діям і героїзму дев’ята рота захопила подвійний ескарп на підступах до села Лютіж. 10 жовтня 1943 року в бою за село Лютіж командир кулеметної обслуги боєць Павличенко вогнем свого кулемета знищив бойову охорону противника чисельністю до 10 осіб. Після цього негайно підповз до села і з близької дистанції відкрив нищівний вогонь по німцях, знищивши 20 гітлерівців, посіяв паніку в гарнізоні противника і сприяв його знищенню».
Ворожа куля влучила в серце відважного кулеметника в невеликому селі Новосільці на Житомирщині. Йому було 30 років.
За матеріалами архівних документів публікацію підготували
Михайло БАЛТЯНСЬКИЙ та Анатолій КАЗИМІРЧУК, кандидат історичних наук.

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.