сегодня: 20 сентября, среда
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 100 от 05 сентября 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Сентябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / До людей – по-людськи

До  людей  –   по-людськи
05.09.2017 , № 100 от 05 сентября 2017 г.

Штрихи до портрета сучасника


За таким правилом живе та працює герой нарису, іванківський майстер добрих послуг Микола Бокович.

Нічний  виклик

МИКОЛА Бокович, худорлявий чоловік, намотавшись протягом спекотного липневого дня за різними адресами замовників, нарешті відпочиває вдома, смакуючи чай з медом. Згодом, поки дружина наспівує дворічній Вітусі колискову, перевіряє домашнє завдання першокласниці Оксанки. Потім, зручно вмостившись на дивані, вмикає телевізора – саме час новин. Аж тут лунає телефонний дзвінок.
– Миколо Володимировичу, рятуйте, – благає чоловічий голос. – Надворі задуха, в кімнаті нічим дихати, а кондиціонер замість холодного жене гаряче повітря. Нашій бабусі дуже зле…
Боковича вмовляти не треба. Записавши адресу, швиденько вдягається, кладе в багажник вакуумний насос, балон фріону й манометричну станцію. За мить його «Мазда» вже в дорозі.
Господар одноповерхової будівлі в розпачі: щойно лікарі «швидкої допомоги» ледь привели до тями його літню матір із хворим  серцем. Тепер надія на майстра Боковича.
Перед Миколою – малазійський агрегат ACSON. З такими приладами він уже мав справу. Насамперед треба перевірити тиск. Микола прилаштовує манометричну станцію і підключає вакуумний насос. Стрілки на обох дисплеях, дійшовши до верхньої риски, при вимкненні насоса поволі опускаються вниз. Отже, десь витікає газ. Де витік? Найчастіше він трапляється у вузлах з’єднання труб між зовнішнім і внутрішнім блоками.
Майстер намагається розвідним ключем підтягнути з’єднувальні гайки. Та, увімкнувши вакуумний насос, чує шиплячий свист. Значить, порушена різьба.
Микола швидко дістає спеціальний механізм, з його допомогою мідну трубу перевальцьовує з латунною гайкою і щільно пресує до протилежної гайки. Знову вмикає вакуумний насос – тихо. Так звана траса між внутрішнім і зовнішнім блоками кондиціонера готова прийняти фріон. Процес заправляння ним триває дві-три хвилини.
Бокович на пульті керування натискає кнопку зі сніжинкою – і повітря в приміщенні починає охолоджуватися. Присутні полегшено зітхають.
– Скільки з нас? – звертається до майстра господар.
Зазвичай Микола виписує стандартну квитанцію, затверджену ще фірмою «Філін», в якій він багато років працював. Але зараз ситуація особлива – по суті він виконав місію «швидкої допомоги», а вона в нас ще безплатна. Так і пояснив, додавши:
– Аніскільки… Тут роботи на півгодини…
І Оленка звикла: якщо після виконання термінових замовлень Микола не каже про матеріальну винагороду, значить, це був його черговий благодійний вчинок.

Добра  хата  з  краю

КОЛИ в Іванкові запитують, де живе майстер з ремонту побутових приладів Микола Бокович, то чують:
– На околиці міста, в добрій хаті з краю.
Добра означало: охайна, доглянута. На фронтоні цегляної будівлі викладено цифри: 1903. Це рік її спорудження. За переказами, першу цеглину закладав Никифір Бокович, учасник кампанії з японцями. Оселю обдували вітри Першої світової, Громадянської та Другої світової воєн. З неї, як із пташиного гнізда, вилітали захисники рідної землі.
Хата пережила дві страшні голодовки, вмурувавши в місцеве кладовище вісім хрестів. А з Дошки пошани десятиріччями не знімали фотографії двох Боковичів – Сергія Андрійовича і Петра Андрійовича, майстрів з вирощування елітних сортів картоплі.
Доброю цю хату, зі слів старожилів, називають ще й тому, що в ній жили і живуть добрі люди. Сюди в різні часи приходили за прихистком голодні й холодні, з якими багатодітна родина щедро ділилася всім, чим могла. Боковичі прийняли, як рідних, п’ятьох переселенців із чорнобильської зони.
Тут панує правило: на життя заробляти руками. Чоловіки, по-господарськи дбаючи про своє житло, іншим мурували хати, робили покрівлю, лагодили взуття, жінки шили сукні, плели вовняні панчохи. Люди не могли нахвалитися їхніми послугами. На запитання – скільки треба заплатити, Боковичі відповідали: «Скільки можете». Якщо бачили, що замовник лічить копійки, взагалі від оплати відмовлялися.
– Мені Миколин батько Володимир Андрійович два дні лагодив паркан і нічого не взяв, – хвалить Боковича-старшого сусідка, педагог за освітою Тамара Вікторівна Чала.
– Тож чи міг Микола в такій хаті вирости іншим? – риторично вигукнув профлідер області Валентин Федорович Кононенко, з яким сонячної п’ятниці
18 серпня 2017 року ми вітали робітника з 40-річним ювілеєм  за столом під розлогою вишнею на його подвір’ї.

«Горбата»  біографія

– НЕ ПЕРЕБІЛЬШУЙТЕ, – звертається Микола до Кононенка під час цієї зустрічі. – В газетні герої не годжусь.
– Ти краще, – перебиває його профлідер, – розкажи кореспонденту свою біографію.
– Та вона в мене горбата. Почав шукати себе після дев’ятого класу. Працював на посаді «куди пошлють» на автопідприємстві, де батько був головним механіком. Допомагав фахівцям стежити за справністю вентиляційних систем, і ці знання мені потім знадобилися. Перед армією закохався в одну модельєрку, і повів до загсу. А вона під час моєї служби подалася до Греції на заробітки, та й залишилася там. Надіслала письмову згоду на розлучення. Але прикра пляма паспорт зіпсувала. Це перший горб.
Після служби вступив до Ірпінського фінансового інституту. Там голову закрутила однокурсниця Оленка, і ми побралися. Живемо в цій хаті разом із батьками. Дружина пішла в декретну відпустку й перевелася на заочне відділення, а я з третього курсу кинув навчання – відчув: не моє. Це другий горб. Дорога пошуку себе привела до фірми «Філін», де працював тринадцять років. Там навіть профоргом обрали.
– А чому пішов звідти?
– Поступився робочим місцем іншій людині.
– Тобто?
– Коли після «революції гідності» спалахнув Донбас, люди звідти почали розбігатися. В Іванків приїхав з Алчевська мій армійський друг Валерій Петрищев із дружиною й однорічним сином. Я допоміг їм знайти житло і зайнявся працевлаштуванням. Іду до свого начальства: «Візьміть, – прошу, – вміє працювати». «Нема, – кажуть, – вакансій, а якщо ти такий добрий, то пиши заяву і віддай свою». Я так і зробив. Це, вважайте, третій горб.
– Друга взяли?
– Аякже!
– Тобі не пропонували нової посади?
– Навіть просили прийти. Але попрацювавши на себе, я не захотів повертатися. Монтую приватним чином вентиляційні системи, встановлюю і лагоджу кондиціонери…
– А дружина?
– Поки що вдома виховує наших дівчаток. Як буде далі – життя покаже. Ясно одне: без горбів не обійдеться, – філософськи підвів риску в нашій розмові Микола.
Київська область.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.