сегодня: 20 сентября, среда
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 98 от 31 августа 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Сентябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Монтуючи світло, монтую себе»

«Монтуючи  світло,  монтую  себе»
31.08.2017 , № 98 от 31 августа 2017 г.

Штрихи до портрета сучасника


У цих майже афористичних словах героя нарису Віктора Таранця – характер молодого робітника, здатного утвердитись у нинішньому строкатому житті.

«Хочу бути вмілим робітником»

ВІКТОР Таранець, випускник середньої школи, одержавши атестат зрілості й зустрівши з однокласниками схід сонця, повертається додому.
– Повезу документи в електротехнічний коледж, – каже старшій сестрі Ярині, якій звик першій відкривати свої таємниці
Ярина здогадується, звідкіля вітер віє, але запитує:
– Хто тебе з пантелику збиває?
– Сам вирішив, – червоніє брат.
– Та невже? Вчора одне казав, сьогодні друге.
А що скажеш завтра?
– Те саме, що й сьогодні, – в голосі брата легка образа.
Тепер Ярина запитує прямо:
– Вона підтримує твоє рішення?
Йдеться про Тетяну Задорожну, з якою він із дев’ятого класу сидів за однією партою, вони разом готувалися до уроків, ділилися бутербродами.
– Ми з нею вступимо в один коледж, – признається Віктор. І розповідає, як сьогодні, стоячи на високому березі річки Зеленої, назву якої носить і їхнє мальовниче село на Кіровоградщині, вони з Тетяною «розіграли своє майбутнє». Взяли чотири аркушики, на двох написали «вуз», на інших двох – «робітничий коледж». По два папірці поклали в кишені. Домовилися: тільки-но бризне перший сонячний промінь, водночас дістають по аркушику. Обоє витягли «робітничий коледж».
– А як ти скажеш про це батькам? – зазирає сестра в блакитні очі брата.
– Отак, як тобі, – всміхається Віктор.
Його повідомлення приголомшило корінних хліборобів Василя Денисовича й Галину Семенівну. Син має гарний голос, його співом захоплюються у школі й на районних олімпіадах художньої самодіяльності. В репертуарі Віктора багато з того, що колись виконував двоюрідний дядько, народний артист України Олександр Таранець, і лише посилання на його прізвище могло б підтримати здібного племінника під час вступу до консерваторії. І раптом…
– Я не раз на сцені пускав «півня», – пояснює свою відмову від майбутньої кар’єри співака, – тікав за куліси, готовий крізь землю провалитися.
– Щось подібне і з дядьком траплялося, – намагається заперечити Галина Семенівна. – Але він не здавався. А ти… – материнський докір краяв душу.
– Бути вмілим робітником не менш почесно, ніж артистом, – сказав, як відрізав.
Рішення його підказане повагою до знаменитого дядька, який приписав собі два роки, аби взяли на фронт бити фашистів. Племінник вчинив би так само. А поки що він має намір здобути робітничу професію, пов’язану з електрикою. Це ж нести людям світло, як Прометей ніс їм вогонь.
Батьки зрозуміли, що відмовляти сина – гаяти час. Тож хай буде так, як він хоче. Згадалося мудре Шевченкове: «У кожного своя доля і свій шлях широкий…»

Оплески  артисту

– МЕНІ тринадцятий минало, – згадує Віктор Таранець, – коли не стало Олександра Михайловича Таранця. Разом із групою односельчан приїхали ми до Києва. Був кінець лютого 1998 року. На Байкове кладовище ледь пробралися, нам, як землякам, дозволили підійти до самої могили.
І коли після багатьох промов оркестр заграв скорботний марш і труну почали опускати в яму, люди зааплодували. Я злякався. Хіба так можна? Смикаю за рукав батька, а він також аплодує. «Люди, тату, подуріли, що плещуть?» «Ні, сину, – відповідає він, – так прощаються з великими артистами».
Ці оплески настільки вразили мене, що й досі зринають у пам’яті. Коли згадую той день і думаю про те, що Олександр Михайлович прискорив кінець свого життя співом для пожежників в епіцентрі катастрофи на ЧАЕС, через що втратив одну легеню, мені хочеться кричати на весь світ: «Дядьку, чого ти пішов туди?» Кажуть, слава послала…
Удома в нас був програвач, подарований батькові за зразкову роботу в школі, й набір платівок із піснями у виконанні Олександра Таранця. Я ці пісні знав напам’ять і наспівував удома, у школі. Мене записали в хоровий гурток. Мій голос чимось нагадував дядьків ліричний баритон, але часто зривався, ставав некерованим. Але художній керівник, учитель праці Антон Губарський заспокоював, казав, що коли потраплю до гарного вчителя, які є тільки в консерваторії, то все буде гаразд. Привчав до думки, що мені належить продовжити славу Таранців. Юначому самолюбству це лестило. То згодом я розгадав: хоровий гурток без мене міг розпастись.
І, мабуть, Бог почув мої душевні терзання – послав мені вродливу й розумну однокласницю Тетянку Задорожну. Вона з багатодітної робітничої родини. Вміла по-особливому слухати мої переживання. Коли я признався їй, що мене переслідують оті поховальні оплески артисту, вона заспокоїла: «Це добре, вони виправлятимуть твою поведінку в житті». Ніхто, крім неї, не міг сказати такі прості й рятівні для мене слова.

Дорогою  для  двох

– І ОТ ми їдемо в Кіровоград, тепер це Кропивницький, – продовжує Віктор Таранець, – вступаємо в електротехнічний коледж на електромонтажне відділення. Мешкаємо в одному гуртожитку, тільки на різних поверхах, але снідаємо, обідаємо й вечеряємо разом. Продукти підкидали то її, то мої батьки. Там і вирішили: раз усе в нас на двох, то й життєва дорога також має бути на двох. Перед Жіночим днем і розписалися.
Після навчання працювали на підприємстві «Обласні електричні мережі». Винаймали куток. Через півроку мене взяли в армію. Таня часто приїжджала. А коли я відслужив, подарувала мені синочка Сашка. Моєї зарплати, яку часто затримували, і Таниних декретних не вистачало. Тому я підробляв на приватних замовленнях. Потім вахтовим методом їздив до Києва  на будівництво Олімпійського стадіону.
Там познайомився з добрими людьми, мене запросили електромонтером на одне підприємство в Бориспіль. Роботою задоволений. Платять без затримки. Забрав до себе і Тетяну із Сашком.
– Дружина також з тобою працює?
– Працювала. Зараз у декретній відпустці. Чекаємо на поповнення.
– Де живете?
– І тут винаймаємо куток. Але мріємо про власну квартиру.
– Ви з дружиною ровесники. То скільки ж вам сьогодні?
– На двох 64.
– Ти щасливий?
– За десять років спільного з Тетянкою життя жодного разу не сварилися. Хоча приводів було безліч. От і робіть висновок.
– За піснями не шкодуєш?
– Чого за ними шкодувати? Вони всі з нами. Як і пам’ять про минуле. Коли приношу гарну зарплату, п’ємо чай і затягуємо «Місяць на небі». У Тані голосок, що медок…

Бориспіль, Київська область.
Фото автора.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.