сегодня: 19 октября, четверг
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 89 от 08 августа 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Октябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / «Не згинаю перед лихом коліна»

«Не  згинаю  перед  лихом  коліна»
08.08.2017 , № 89 от 08 августа 2017 г.

Так відповідає героїня цього нарису Леся Коваленко з Переяслава-Хмельницького на запитання, що спонукало її взятися за пензля.

Підстерегла  свою  жар-птицю

ЛЕСЯ Коваленко, невисока смаглява жінка з короткою юначою стрижкою, приходить на роботу в салон краси раніше за своїх колег.
Клієнтське крісло – основа її робочого місця – стоїть при вході першим ліворуч біля великого вікна. І ранньої пори, поки сонячні промені ще не заполонили все довкіл, Лесі зручно змішувати пензликом різні фарби, шукати нові відтінки, необхідні для малювання яскравих квітів.
Вгамувавши спрагу свого захоплення, Леся вкотре протирає дзеркало, дезінфікує гребінці, ножиці. Дістає з тумбочки вату, парфуми. А в правому куточку біля дзеркального столу поправляє кришталеву вазу з химерно вимальованими гранями. В неї ставить три орхідеї.
– Боже, – чує з дверей голос практикантки Антоніни, – Лесю Андріївно, ви тут ночували?
– Ні, дорогенька, – сміється Коваленко, – я підстерігаю жар-птицю.
– Навіщо це вам?
– Щоб запам’ятати кольори її пухового вбрання, а потім намалювати ними казкові квіти…
– Це вам хтось замовляє, чи?..
– Душа замовляє, – Леся сама дивується точності експромтного визначення того, чим вона займається ось уже третій рік після трагічної втрати сина й чоловіка.
Захоплення дивним чином вплітається в її перукарську майстерність, допомагаючи робити сучасним модницям оригінальні зачіски. І кожній клієнтці вона пропонує те, що їй найбільше личить. Ось у кріслі й перша відвідувачка.
– Що робимо? – запитує Леся.
– А що порадите?
– Вам багато що пасуватиме, – відповідає перукарка. – Є україн­ська «жар-птиця», італійка, панночка, каре й шапочка, як у Мірей Матьє.
– Поєднайте українську «жар-птицю» із шапочкою Матьє, – просить клієнтка.
– Побажання клієнток для нас – закон, – каже Коваленко і береться за справу.
– Ви так вправно все робите, – зауважує клієнтка. – Мабуть, з дитинства мріяли стати перукарем-стилістом…
– Сміятиметесь, – відповідає Ле­ся, – але тоді я хотіла бути ковалем.
І, чаклуючи над густим волоссям клієнтки, веде тиху оповідь про ті такі далекі й такі зворушливі роки…

Урок   дідусевої  кузні

А В П’ЯТНИЦЮ, 21 липня 2017 року, Леся Андріївна розповідає цю історію нам із профлідером Київщини Валентином Кононенком. Він запросив мене на звітно-виборні збори найбільшої в Переяславі-Хмельницькому й області профспілкової організації працівників житлово-комунальних підприємств. «Цікава людина,– говорив Валентин Федорович. – І мужня жінка. Пережила страшне горе, але духом не занепадає».
– Дитинство моє, – пригадує Леся, – минуло в невеличкому селі Потоки, що поблизу Жмеринки. Жила я з татом і мамою в хаті маминих батьків. І була в селі колгоспна кузня. Мій дідусь Федір працював у ній старшим ковалем. Від нього завжди віяло таким приємним димком, що я постійно просила його взяти мене з собою. Я була вже у другому класі, й мене все цікавило.
І от веде він мене за руку до кузні «на урок». При виїзді із села на підгірку стоїть дощана будівля з відчиненими ворітьми. Чути дзвінкі удари об метал. Входимо. Серце мало не вилетить із грудей від передчуття чогось незвичайного.
– Боже поможи! – звертається дідусь до людей біля ковадла. – Горно розігріли? Молодці.
Він вмощує мене на стільці біля дверей, а сам хутко накидає на себе шкіряного фартуха, стає перед ковадлом і починає вибивати дріб маленьким молотком, часто торкаючись ним смужки розжареного до оранжевого кольору заліза. Важкий молоток у руках іншого, молодого хлопця, вдаряє в те місце, якого торкався молоток дідуся. Іскри розлітаються врізнобіч. На моїх очах шматок заліза змінює колір, стає вишнево-червоним. Дідусь несе його в кліщах до горна, занурює в купу розжарених вуглин – і ті раптом спалахують  язиками полум’я.
І тільки тут я помічаю в кутку, за горном, невисокого хлопчика, років на чотири-п’ять старшого за мене. Згодом дізналася, що він із сусіднього села, перейшов у сьомий клас і тут із старшим братом проводить свої літні канікули. Він розмірено опускає й підіймає довгу дерев’яну підойму, яка приводить у рух гармошкою складені шкіряні міхи. У такт із рухами танцює полум’я в горні, роздуваючи вогонь. Отже, звідти повітря? – здогадуюсь я. Так он вона яка, дідова кузня…
Обережно сповзаю із стільця і, щоб не побачив дідусь, навшпиньки перебігаю до хлопчика. «Дай мені, – прошу його, – посмикати оту палицю». «Не можна, – гордо відмовляє він. – Ти ще маленька». «Сам ти маленький, – суворо дивлюся на нього. – Не даси – поскаржуся дідусеві, і він тебе…» «Дідуся твого не боюся, – сміється хлопчик, – бо з великим молотом мій брат Костя. А посмикати дам».
Обома руками стискаю деревину і так дмухаю повітря в купу вуглинок, що вони аж шкварчать. «Синку, не балуйся!» – гукає дідусь. Він стоїть спиною до нас і не бачить мене. Та коли обернувся, то від його погляду я завмерла. За мить його обличчя розпливається в усмішці. «То це ти, внуцю, допомагаєш? – І до хлопчика: – Сергійку, підказуй їй, як треба». У мене на радощах виросли крила. Значить, протягом усіх канікул я роздмухуватиму вогонь у кузні… Буде що розповідати у школі!..
Із Сергійком дружили до кінця літніх канікул. Потім наші дороги розійшлися. А в дитячій душі виникло бажання бути такою, як дідусь. І не горно роздмухувати, а вистукувати  маленьким молоточком по ковадлу. І щоб за підоймою стояв Сергійко…Та збутися цій наївній мрії не судилося.

«Щоб  не  плакать,  я  малюю»

– ПРОТЯГОМ своїх 45 років, – продовжує Леся Коваленко, – мені випало пізнати багато і радісного, і прикрого. Після дев’ятого класу вступила до Хмельницького комунального профтехучилища, стала жіночим перукарем. Не встигла попрацювати, як вискочила заміж. За того самого Сергійка Коваленка з дідусевої кузні.
А зустрілися ми на обласній олімпіаді самодіяльних читців. Згадали минуле, кузню – і спалахнуло кохання, як полум’я у горні. Через рік народився Славко, через чотири – Ярослава. Думала, щастя назавжди оселилося в моїй родині.
Але рік «революції гідності» бульдозером проїхався по моїй долі. У травні 2014-го дорогою до ЗАГСу Славка збиває машина, і весільне приготування перетворилося на поховальне. Через три місяці Сергія забирають в АТО, і після Іловай­ського котла надходять дві звістки: одна – безвісти зник, друга – загинув. А в мене дочка на виданні й вагітна не розписана невістка…
Щоб не збожеволіти, йду до психолога. Порадив терміново зайнятися малюванням, часто бувати поміж людей і згадувати дитинство. Процитував Лесю Українку: «Щоб не плакать, я сміялась». А я малюю. Відволікають від лиха й обов’язки профгрупорга. Допомагаючи іншим, немовби звільняєш душу від власного болю…

Переяслав-Хмельницький.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.