сегодня: 19 ноября, воскресенье
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 46 от 21 апреля 2017 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Ноябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

  Главная / НОВОСТИ КУЛЬТУРЫ / Життєві обрії Марії Рачок

21.04.2017 , № 46 от 21 апреля 2017 г.

Покликання


МАРІЯ Степанівна Рачок із села Залужжя, що на Хмельниччині, належить до покоління, яке пережило страшні роки Другої світової війни, розруху післявоєнного періоду. Жінка поринає спогадами в минуле, щоб осмислити, оцінити прожите світле і затьмарене, але завжди повчальне. І вона має на це право, оскільки її покоління віддало попередній епосі свій ентузіазм, сили і здоров’я.
Ще змалечку Марія Степанівна збагнула, що життєва доля позначена не лише світлими, а й чорними смугами. Ледь виповнилося дівчинці два роки, як забрали тата, колгоспного конюха Степана Юрійовича Андрійчука, на фінську війну, а мама Домна Кирилівна залишилася з чотирма дрібними дітками на руках, домашнім господарством і нормою колгоспних буряків. А повернувся Андрійчук із фінської війни до дітей ненадовго. Всі плани і сподівання перекреслила нова війна, тепер уже з гітлерівською Німеччиною. Батько ще з фінської отримав «білий білет», а тому залишився в окупованому фашистами селі. А невдовзі з кількома сіль­ськими активістами подався в ізяславські ліси, а родина оселилася в окупованому Вікентовому. Не раз викликали матір до поліцейського постерунку, польової жандармерії, допитувалися, де чоловік, погрожували тюрмою. Жінка щоразу відповідала одне і те саме – подався на заробітки. Зрештою, фашисти та їхні прислужники дали спокій партизанській родині. Втім, який то спокій – голодні й холодні окупаційні дні і ночі, постійний страх. Ще й сім’я збільшилась, народилася п’ята дитина – донечка Надійка.
Коли ж фронт удруге перекотив через село Вікентове, повернулися до рідних домівок червоні партизани, а через кілька днів їх викликали до польового військкомату й відправили на фронт. На польській землі наклав головою Степан Юрійович. Рани, завдані війною родині Андрійчуків, рубцювалися тяжко, але загоювалися в гуртовій роботі на колгоспному полі. З болем згадує ці тяжкі роки Марія Степанівна:
– У колгоспі було лише кілька виснажених коней. Тож у плуга впрягали здебільшого корів: кожна вдовиця свою, – розповідає жінка. – Довіку не забуду неньчиних сліз, коли вона прилаштувала упряж на шию нашої Лиски. А втомиться корівка, у борозну ставали мама і мої старші брати.
– Спогади дитинства найбільше пов’язані з мамою, – відзначає Марія Степанівна. Вона бачила, як їй тяжко. П’ятеро дітей удома. Все на її руки – зварити, випрати, прясти кужіль, вибілити полотно…
А ще город, корова, порося, кури, качки, робота в колгоспній ланці. Тож мамині ранки розпочиналися ще глибокої ночі, і не дивно, що зістарилася вона ще в 38 років, коли отримала похоронку на батька.
Невдовзі старшого брата Василя забрали до фабрично-заводського училища, а згодом направили на шахти Донбасу, а молодшого Петра призвали до армії. За старшу в родині залишилася Марія. Вона не лише доглядала молодших сестричок Поліну та Надійку, а й у всьому була мамі найпершою помічницею. Зимовими вечорами разом топтали стежку до колгоспних скирт по полову чи солому для корови-годувальниці. Ще школяркою працювала сільською листоношею, а під час літніх канікул у рільничій бригаді. Закінчивши Залузьку десятирічку, офіційно розпочала трудову діяльність на фермі, в землянці варила картоплю для колгоспних теляток. Згодом перейшла в молодіжну ланку, яку невдовзі й очолила. Завзяття юнки не залишилося непоміченим призначили її обліковцем, а потім – бригадиром. Без відриву від виробництва закінчила Кам’янець-Подільський радгосп-технікум і сільськогосподарський інститут, де отримала диплом вченого агронома.
Не одне скликання Марію Степанівну обирали головою Залузької сільської ради. Більше десяти років очолювала правління місцевого колгоспу. Перебуваючи на посаді голови виконкому сільської ради, колгоспного правління, Марія Степанівна опікувалася не лише господарськими, але й соціальними проблемами громади. А ще вона очолювала правління Залузького сільського споживчого товариства, яке об’єднувало понад три десятки магазинів у 17 населених пунктах.
Спогади й сьогодні налаштовують Марію Степанівну на добрі громадські справи. Адже вона очолює ветеранську організацію Залузької сільської ради, піклується про інвалідів війни і праці, самотніх, людей похилого віку. А ще налагодила тісні зв’язки з Петром Іващуком, Героєм України, інвестором з Квітневого, який прийшов у Залужжя допомагати людям виживати в ці нелегкі часи.
Марія Степанівна разом із волонтерами, іншими активістами переймається проблемами побутового та медичного обслуговування ветеранів. Щороку заготовляють продукти для потреб пацієнтів обласного шпиталю ветеранів війни, мешканців районного будинку престарілих.
Душу ветеранського очільника постійно гнітять негаразди, що виникають майже щоденно. Адже відбувається порушення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та інших соціально-захисних законів. Марія Степанівна порушує ці питання перед громадськістю, місцевою владою, керівниками трудових колективів.
Разом із ветеранським загалом, волонтерами села підставляють своє плече, щоб допомогти знедоленим, інвалідам, самотнім вижити. Жінка вірить, що настануть-таки для старшого покоління кращі часи. Лінія добротворення не переривається й сьогодні, коли Марія Степанівна відзначає славний 80-літній ювілей. Їй не бракує сил, енергії, щоб наповнювати повсякденне життя радістю й теплом, і за те отримати винагороду від сина, доньки, онуків, родичів, громадськості села. Адже це її життєвий девіз.

Петро ШКРОБОТ. Хмельницький.

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.