сегодня: 21 апреля, суббота
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 115 от 01 июля 2011 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Апрель 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30            

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Вирівнюю свій шлях

Вирівнюю свій шлях
01.07.2011 , № 115 от 01 июля 2011 г.

Так заявила колишня учасниця “помаранчевого” Майдану, а нині член ЛКСМУ, київська студентка Мирослава Гойда.

Зустріч через сім років

МИРОСЛАВА ГОЙДА, невисока, кругловида білявка, вийшла з тролейбуса і попрямувала до університету. Вона навчається на юридичному факультеті й сьогодні складає іспит із цивільного права. Дорогою намагалася передбачити запитання екзаменаторів. Предмет вона знала і була впевнена, що відмінна оцінка їй гарантована.

Але цю уяву напрочуд перебивала думка про молодика, який виявився випадковим супутником у тролейбусі. Атлетичної статури юнак із наколотим “Руслан” на лівій руці, якою тримався за поручень, зацікавлено дивився на неї. Спочатку дівчина не звертала уваги, але потім відчула себе ніяково і змушена була підвестися з місця, щоб швидше вийти на зупинці.

Надто знайоме обличчя. Де вона могла його бачити? В якій ситуації — гарній чи поганій? Ззаду почулися швидкі кроки.

— Вибачте, — промовив юнак, наздогнавши, — вас, бува, не Мирославою звати?

— Вгадали, — відповіла дівчина, в душі радіючи його появі. — А що це вам дає?

— Багато що, — він щиро усміхнувся. — Я вас шукав сім років. Пригадайте грудень 2004-го: Майдан... Намети на Хрещатику.

Серце дівчини затремтіло. Однак продовжувати спогади у неї не було часу.

— Даруйте, — сказала вона, — зараз у мене державний іспит. Коли хочете, зустрінемося через три години біля пам’ятника Тарасу.

— Гаразд, — усміхнувся Руслан. — Три години проти семи років — мить...

«З Майданом більше не дружу»

– ВИБІГАЮ з університету, — розповідає мені Мирослава Гойда. — В заліковці ще одне “відмінно”. “Ура! — кричу. — Я — бакалавр!” А Руслан тримає букет троянд. Беремо морозиво, сідаємо на лавці й пригадуємо той холодний грудень, коли ми, надриваючись, вигукували: “Разом нас багато, нас не подолати!”

...Я народилась у селі Мале Старосілля Смілянського району Черкаської області. Моїх батьків збив самоскид, і я, сирота, потрапила до Уманської школи-інтернату. Коли заварилася так звана революція, нас, інтернатівців, автобусом привезли до Києва. Мешкали ми в наметі № 8, а Руслан —
№ 9. Він і кілька його товаришів дуже застудилися. Ми з дівчатами відпоювала їх гарячим чаєм. Хлопці були старші за нас і вже навчались у вузах. Вони так позаростали, що всі були на одне обличчя. Тому Руслана запам’ятала лише за татуюванням на руці. Хворих госпіталізували в лікарню, і більше ми їх не бачили.

А нас не відпускали, аж поки новий президент не склав другу присягу президента. Командир наметового табору Роман Безсмертний казав: “Кожен отримає посвідчення учасника Майдану, і це дасть вам змогу вступити до будь-якого вузу на пільгових умовах.” Папірці з якоюсь дивною печаткою ми одержали, тільки вони нікому не допомогли. Після закінчення школи у тих, хто ними хизувався, приймальні комісії просто не брали документів.

Я вступила до Національного університету імені Тараса Шевченка завдяки відмінному атестату. А може, тому, що на запитання, чи брала участь у майданових подіях, злукавила: “Не брала, бо малою була”.

...Сидимо у парку, і Руслан розповідає, якою я йому запам’яталася:

— Вертлява, з довгими світлими косицями. Кожному намагалася допомогти. А як співала! Особливо подобалося мені, як ти заводила “Чорнобривців насіяла мати”. А ще ти швидко робила бутерброди... Вас з отими папірцями Безсмертного не хотіли приймати до вузів, а нам не знаходилося роботи. П’ять мільйонів робочих місць, які обіцяв Ющенко, так і не з’явилися. Декому з нас пощастило. Мене та ще двох випускників, які брали активну участь у наукових гуртках, залишили на кафедрі, ми працюємо над цікавим проектом. Але більшість випускників торгує на Троєщинському ринку...

Слухала я Руслана і думала: невже і на мене, відмінницю навчання, таке чекає? Ні... Якщо зарахували до магістратури на бюджетне навчання, то я вірю, що доля буде до мене прихильною. З Майданом більше не дружу...

Я так довго чекала весни...

– І ПОЧАЛИ ми з ним зустрічатися, — продовжує Гойда. — Правда, дуже рідко, бо весь час у мене йде на підготовку до занять. Не робитиму цього — не одержуватиму підвищеної стипендії, половину якої плачу за житловий куток. Бо місця у гуртожитку навіть відмінниці не знайшлося.

Руслан пропонує: “Давай одружимось, і житимеш у мене”. На це я відповідаю, що якщо я йому дійсно потрібна, то хай зачекає, доки я закінчу університет. А крім того, я вперта і політично заангажована. Коли розповіла, як вирішила створити комсомольську організацію вузу, вивісивши оголошення у фойє: “Запрошуються до пам’ятника Тарасові тільки відмінники навчання у середу о 18.00”, як самовисунулась у комсорги, Руслан аж прохопився: “Так це ж те, що треба. Я теж симпатизую комуністам”. — “Симпатизувати мало, треба діло робити. Нам у вузі Леніна не читають, ми самотужки вивчаємо його статті про молодь...”

Одно слово, розмова про шлюб переплелася з розмовою про політику. Мабуть, час такий. Колись саме час привів мене до гурту “помаранчевих”. Згодом показав хибність того шляху. Нині вирівнюю його, доки не пізно...

Я рада, зустріла Руслана. У нас тепер багато спільного. Обоє любимо пісні, музику, поезію. Нещодавно я написала вірша “Я так довго чекала весни”. Прочитала йому. “Ти моя весна”, — сказав він. Нам гарно удвох...

***

Мирослава і Руслан подали заяву до рагсу. Мирослава вирішила залишитися на своєму прізвищі.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.