сегодня: 23 сентября, суббота
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 98 от 03 июня 2011 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Сентябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

  Главная / ВЕСТИ ИЗ РЕГИОНОВ / Поле — для життя, а не для його отруєння

Поле — для життя, а не для його отруєння
03.06.2011 , № 98 от 03 июня 2011 г.

Такої лінії у своїй роботі додержується відомий український агроеколог, керівник найбільшого на Полтавщині агропромислового комплексу “Агроекологія”, Герой Соціалістичної Праці, Герой України Семен Свиридонович Антонець. Сьогодні наша з ним розмова.

Не піднялася рука на експеримент


— Про вас, Семене Свиридоновичу, написано багато статей, книжок, створено телепередачі й фільми. Відзнак і нагород у вас не злічити. Здається, всі усе про вас знають. Але ніхто не перестає дивуватися тому, як вам, наскрізь пройнятому соціалістичними ідеями, на тлі тотального руйнування колгоспів вдалося зберегти колишню структуру колективного господарства і зробити його ще більш ефективним?

— Річ у тому, що увійшли ми в “незалежність” не іванами безрідними, в яких, окрім порваних штанів та стоптаних сандалів, нічого не було, а міцним горішком — оригінальним комплексом, чия продукція вже відповідала світовим стандартам і була висококонкурентною. До того ж ми зажили слави успішного експериментатора, який, незважаючи на загальну згубність горбачовської перебудови, скористався проголошеним тоді правом самостійно брати на себе відповідальність на місцях і застосовувати нові форми праці та господарювання, зламавши офіційні стереотипи. На цій хвилі ми відмовилися від глибокої оранки і застосування отрутохімікатів.

Особливо популярною наша продукція стала після чорнобильської аварії, коли різко зросла потреба в екологічно чистих продуктах — хлібі, м’ясі, молоці тощо. Тобто у всьому тому, що, крім нас, ніхто в нашій та й сусідніх областях не виготовляв і не вирощував.

Зрозуміло, за таких обставин у новоспечених демократів не піднялася рука на експеримент. А якби піднялася, то це означало б, що вони рубали гілку, на якій ще невпевнено сиділи. Щоправда, коридорами владних структур ще снували тіні недавніх критиканів нашого методу господарювання. Саме такі силоміць нав’язували нам розпаювання і приватизацію, названу в народі “прихватизацією”.

Думали, що ми, ігноруючи нові вимоги, почнемо конфліктувати і вони нас прикриють. Не вийшло. Ми й цей момент використали на користь збереження цілісності господарства.

Зібрали людей і спитали: “Хочете, щоб вас жебраками пустили по світу?” — “Ні!” — відповіли вони. “Тоді, — запропонував я зі своїми однодумцями, — пишіть заяви, що належний вам пай залишається у загальній площі і ви його здаєте в оренду новоствореному господарству”. Погодилися. Визначили й термін оренди — 25 років. Це гарантувало нормальний психологічний клімат у колективі, забезпеченість роботою, а отже, і зарплатою.

— Тобто запрацював одвічний хліборобський інстинкт самозбереження й самозахисту?

— Авжеж. А головне було в тому, що ми собою являли і чим могли крити. Ми крили експериментом, який уже із схеми спроб та помилок перетворися на відпрацьовану систему ефективного землеробства, претендуючи на широке застосування. І це при тому, що, попри руйнівні обставини, ми без втрат пройшли стадії змін: із колгоспу в акціонерне товариство, потім — приватне підприємство і нарешті в агрофірму.

Суть: оранка без плуга

– Коли і з чого все почалося?

— Почалося 1975 року з моєї заяви на черговому обласному зібранні колгоспників про те, що далі по-варварськи поводитись із землею — злочин. Я поділяв думку тодішнього партійного керівника області Федора Моргуна про те, що грунт орати не можна. Якщо глина і пісок, тоді резон є, але навіщо орати, маючи на полях 60 сантиметрів чорнозему? Коли мене затвердили головою колгоспу імені Орджонікідзе, я першим розпочав безвідвальний обробіток грунту, застосовуючи плужанки та лемішки. Через два роки ми одержали нечуваний на ті часи врожай — по 49 центнерів ячменю та 61 центнеру пшениці з гектара. А на окремих полях брали і по 70 центнерів на круг.

Сказавши “а”, ми сказали й “б”. Якщо шар чорнозему такий товстий, то навіщо його зменшувати отрутохімікатами? Відмовились. У чорнобильський рік застосували біологізацію землеробства. З 1990 року остаточно впровадили мінімальний обробіток грунту завглибшки 10-12 сантиметрів, а з 97-го — 4-5 сантиметрів під усі культурні сівозміни, у тому числі під цукрові буряки, кукурудзу та інші просапні культури. Протягом усіх цих років ми співпрацюємо з вченими Полтавського Національного аграрного університету. На наших полях у стаціонарних і польових дослідах було обґрунтовано й відпрацьовано грунтозахисну біологічну систему землеробства з розширеним відтворенням родючості грунтів.

Важливо, що люди проявляли і проявляють активну зацікавленість у такій роботі. Їх захоплювали результати, бо що не кажіть, а землеробство, якщо його вести вдумливо, творчо, це також мистецтво. Воно налаштовує на чистоту помислів і вчинків. Поняття порушення трудової дисципліни взагалі випало з мовного ужитку, оскільки не було випадків.

Так от, при застосуванні грунтозахисних технологій, порівняно з традиційними, які базуються на оранці, у перші п’ять років прирости врожаю зернових у стаціонарних дослідах були в межах 4,5-7 центнерів з гектара. Протягом цього часу грунт відновлює всі структурні зв’язки й режими. А після п’яти років прирости врожаю вже становлять 12-20 центнерів з гектара. Після дев’яти років застосування технологій грунт може саморегулювати свою родючість, і прирости врожаю вже сягають 20-25 центнерів. Третя дискретна зміна в рівні родючості настає після 15 років застосування технологій.

— А чим ви замінили гербіциди та інші хімічні добрива?

— Гноєм великої рогатої худоби.

— Це ж скільки його потрібно?

— Кількість тварин у господарстві (а в нас п’ять тисяч голів рогатої худоби) дає можливість виробляти достатню кількість гною (одна голова рогатої худоби на гектар ріллі). Органічні добрива вносимо гноєрозкидачем і пригортаємо важкою дисковою бороною в агрегаті із зубовими боронами. Поле прикотковуємо кільчасто-шпоровими котками, щоб не вивітрювалось. Якщо узагальнено окреслити “портрет” нашого експерименту, що перетворився на комплексну систему органічного землеробства, то він має вигляд замкнутого циклу, в якому одна ланка зумовлює іншу.

Отже, мінімальний обробіток грунту (відмова від плуга, який висушує та руйнує родючий шар землі), удобрення лише гноєм, використання різних видів рослин (зокрема, еспарцету і люцерни) для оздоровлення та збагачення грунту поживними речовинами завершуються отриманням високих і стабільних врожаїв високоякісного зерна. Далі — споживаючи органічно чистий корм, рогата худоба створює достатні запаси органіки, якої вистачає для дев’яти тисяч гектарів землі.

Водночас дві тисячі голів молодого стада дають 25-30 тонн молока класу “екстра-преміум” щодоби. У нас безприв’язне утримання худоби, в кормах немає синтетичних добавок. На фермах є сучасні доїльні зали, де для контролю за циклом виробництва молока використовуються спеціальні комп’ютерні програми стеження за кількістю і якістю молока від кожної корови, а зоотехніки можуть вносити корективи в умови утримання тварин.

Ще два моменти. Перший — село Михайлики Шишацького району, де розташований головний офіс нашого господарства, в усіх агродовідниках значиться як центр моделі природного відновлення родючості грунту. Ми кілька разів проходили європейську експертизу, згідно з якою в нас відбувається якісне поліпшення землі — збільшується вміст калію, фосфору в грунті, зупиняється зменшення гумусу. Такі показники аграріям світу лише сняться. Другий момент — існування нашого господарства стало поштовхом ухвалення у квітні цього року Закону України “Про органічне виробництво”.

Продавати чи не продавати?

– Семене Свиридоновичу, цей закон має набути чинності з 1 січня 2012 року. Але разом із ним почне діяти й Закон “Про ринок землі”. На вашу думку, можна продавати землю чи ні?

— Наша Конституція дає право власнику землі розпоряджатися нею на свій розсуд. Якщо так розглядати Закон “Про ринок землі”, то начебто нічого поганого й немає. Мовляв, в інших країнах так роблять, то чим ми гірші? А річ у тому, що наш власник землі відрізняється своєю двозначністю — кортить і самому господарювати, і не відриватися від спільного столу. Від радянських часів український селянин успадкував смак користування землею колективним способом. Розпаювання втішило не всіх.

Сьогодні в агрофірмі “Агроекологія” працює понад 500 людей, маємо дев’ять тисяч гектарів орної землі. Щорічний урожай зернових — 40-50 центнерів на круг. Середня зарплата до 2000 гривень на місяць. Усі бачать, що від нашого господарювання велика користь людям і державі. Зрозуміло, деякі літні селяни можуть продати свій пай. Тільки хотілося б, щоб він не був вирваний із загального великого лану. Продавай, але покупець має замінити тебе тутешній, з Михайликів, а не з-за океану.

І сама держава має чітко визначитися: потрібні їй такі господарства, як наше, де виробництво цілком сіль­ськогосподарське, чи вона прагне аграрний комплекс перевести на промислові рейки, і тоді село стає зайвим, а його жителі залишаться ні з чим. Тут потрібно добряче подумати.

Поділяю тривогу професора Василя Савчука, який у своїй статті “На кону — земля України” (“РГ” від 24 травня 2011 р. — Ред.) застерігає від того, щоб землю, чого доброго, за безцінь не скупили олігархи та іноземці. Таке неприпустиме. В цьому аспекті мені імпонує позиція парламентської фракції комуністів, вони категорично проти торгівлі землею. Це відповідає сподіванням людей.

— Останнє запитання. Семене Свиридоновичу, ким ви мріяли стати і чи збулася ваша мрія?

— Ви здивуєтесь, але я не мріяв стати хліборобом. У роки війни та після неї всі хлопці хотіли бути командирами. Мені, зокрема, хотілося бути капітаном корабля. А сьогодні виїду в поле, де котить зелені хвилі безмежне море пшениці, яким іде “корабель” очолюваного мною великого господарства, і душу перепов­нює гордість. Ну, чим я не капітан?

Михайлики, Шишацький район, Полтавська область.

 

Автор: Михаил БАЛТЯНСКИЙ.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.