сегодня: 21 ноября, вторник
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 180 от 08 октября 2010 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Ноябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

  Главная / НОВОСТИ ОБЩЕСТВА / Знаю! Помню! Горжусь!

Знаю! Помню! Горжусь!
08.10.2010 , № 180 от 08 октября 2010 г.

Под таким девизом Центральный Комитет Ленинского комсомола Украины провел среди учащихся старших классов средних школ Всеукраинский конкурс творческих работ, посвященный 65-й годовщине Победы в Великой Отечественной войне.

Подсказала жизнь

– ИДЕЯ конкурса появилась не случайно, — рассказывает первый секретарь ЦК ЛКСМУ Александр Присяжнюк. — Это ответ незадачливым хулителям истории, которые стараются принизить значение героического подвига советских людей, освободивших Отчизну от гитлеровского фашизма. Цель конкурса — формирование у подрастающего поколения патриотизма, изучение интернационального вклада народа Украины в Победу в годы Великой Отечественной войны, изучение примеров и трудовых подвигов наших соотечественников во имя свободы и независимости Родины, воспитание уважения к ветеранам минувшей войны и развитие творческих способностей учащейся молодежи.

Инициативу штаба комсомола страны поддержал Центральный Комитет Коммунистической партии Украины. Она пришлась по душе старшеклассникам. Конкурс проходил полтора месяца. За это время в ЦК ЛКСМУ вступило свыше 1000 работ из 19 регионов страны. После тщательного отбора комиссия рекомендовала для участия в конкурсе 426 сочинений из 350 средних школ, лицеев и гимназий.

Конкурс “Знаю! Помню! Горжусь!” проходил по трем темам:

“Детство, опаленное войной” (работы, отражающие участие детей и подростков в сражениях и боевых действиях; работа в тылу; подвиги пионеров и комсомольцев).

“Освобождение родного города” (работы, посвященные сражениям за свой город, село).

“Подвиг народный” (работы, посвященные партизанскому движению и деятельности организаций подпольщиков на оккупированных территориях).

По каждой из этих тем определены победители. Предлагаем вашему вниманию творческие работы, занявшие первые и вторые места. (Публикуем с незначительным сокращением и в порядке названных выше номинаций).

Білі лілеї

Я ВИЙШЛА на подвір’я мого дідуся. У садочку буяв травень. Верба простягнула мені свої зелені руки, а поважна вишня зустріла тихою усмішкою і щедро постелила над головою білі пелюстки... Цвіли яблуні. На них чаклували бджоли... І раптом прогримів перший грім. Він видався салютом — привітанням з Днем Перемоги...

Прямую в палісадник, де вирує море бузку, тюльпанів, нарцисів і ціла грядочка білих лілей, які дідусь виростив у невеличкій теплиці і, напевно, рано відкрив їх, щоб ми могли помилуватися ними, згадати про дорогу для нас людину...

Теплого ранку 9 травня 2006 року я спостерігала, як народжується новий день. Десь проспівав соловейко, затуркотіли дикі голуби, зацвірінькали горобці. З-за лісосмуги випливла велика жовта куля, яка поступово почала підніматися вгору, зігріваючи і землю, і все, що жило й росло на ній. У кімнаті, де я спала, стояли два розкішних букети білих лілей. Чому саме вони, а не інші квіти? Я попросила дідуся розповісти про це.

— Народився я, внученько, у далекому 1935 році, — почав він. — У сім’ї панував мир і спокій. Мама вчила дітей, батько керував колгоспом. Сиділи ми якось за столом. Зайшов до хати сусід і мовив незрозуміле для мене слово “війна”. Мама зойкнула, спохмурнів батько... Наступного дня він поїхав у районний центр. Перед заходом сонця до хати під’їхала полуторка. З кабіни вийшов тато. Я його ледве впізнав: був він у військовому одязі, через плече перекинута польова сумка. Високий, вродливий, підтягнутий. Таким залишився у пам’яті на все життя.

У правій руці тримав букет білих лілей. Від колодязя з відром води йшла мати, перша красуня на селі. Того дня вона не сміялась, не бігла до коханого чоловіка, а ледве переставляла ноги. Назустріч повільно йшов батько. А я стояв між ними, не знаючи, до кого йти, що робити. Батько взяв мене на руки, досі вчуваю тривожне биття його серця. Віддав мамі квіти, пригорнув її і сказав: “Люба моя, бережи нашого сина. Він буде нагадувати тобі про мене. А білі лілеї — це згадка про наше кохання”.

Весна 1943 року принесла сумну звістку: у госпіталі перебував тяжко поранений батько. Білою лебідкою полетіла мати до нього, але живим не застала. Лікар-хірург передав їй трикутничок, де були такі рядочки: “Я так любив тебе, я так любив сина, так любив нашу землю, нашу Україну, наші зорі... весь народ наш щедрий, гостинний, невтомний у труді. А ще я так любив квіти, білі прекрасні лілеї. З цією любов’ю і вмирати не страшно. Я її заповідаю вам, мої дорогі, любі, незабутні...”

Повернувся солдат на рідну землю, покритий червоною китайкою. Ми щодня ходили з мамою на кладовище, носили білі лілеї. Коли не було живих квітів, то мама вирізала з білого паперу, розтоплювала віск і покривала ним паперові пелюсточки...

Замовк дідусь. На очі набігли сльози. Тепер я знала: настане ранок, ми підемо на могилу прадідуся, покладемо білі лілеї. Ляжуть вони і до підніжжя пам’ятника моїй прабабусі.

Я пообіцяла дідусеві, що завжди буду пам’ятати цю історію і передам її, як естафету, своїм дітям, онукам. Світлою буде пам’ять про наш славний рід, про всіх, хто поліг на полях боїв, хто захистив рідну землю. Правильно написав Василь Симоненко:

Ми в світ прийшли успадкувати славу,

Діла і думи, й чесні мозолі,

Батьків велику полум’яну справу,

Що захистила правду на землі.

Олена АЛЕКСЄЄВА, учениця 11-А класу Красноперекопського навчально-виховного комплексу “Школа-гімназія” № 3 Автономної Республіки Крим
(перше місце).

Моя прабабушка — символ отваги

Я ПОПРОСИЛ у своей бабушки разрешения покопаться в семейных архивах. Она разрешила. В папке с документами Евгении Александровны нашел медаль “Защитник Отечества”. Насколько я знаю, в войне принимал участие только прадедушка Евгений Филиппович Годованик. Меня это заинтересовало, и я решил больше разузнать о своей прабабушке, которая умерла, когда мне было десять лет.

В архивах была переписка Евгении Александровны с ее сестрами Валентиной, Зинаидой и братом Виктором. Виктора в три года отдали в детский дом, так как в семье не было совершеннолетних опекунов. Валентина в это время жила отдельно, как только она вышла замуж, ее мужа, офицера Леонида, отправили на службу. Валентина пережила Ленинградскую блокаду, до начала которой в 1941 году Евгению, Зинаиду и Виктора эвакуировали в Омск. Эвакуировали также и радиозавод имени Козицкого, на котором работала моя прабабушка. В 1945 году Евгению отправили в Москву на секретный завод оборонной промышленности. Из-за волнений и переживаний, терзаний беспощадной войны моя прабабушка поседела в двадцать один год.

В честь Победы над фашистской Германией 9 мая 1945 года в 22 часа в Москве произведен салют Победы 30 артиллерийскими залпами из 1000 орудий, сопровождавшийся подсветкой ночного неба перекрестными лучами 160 прожекторов и пуском разноцветных ракет. Я очень горжусь тем, что моя прабабушка побывала в самом сердце Москвы — на Красной площади и видела этот салют. Об этом я прочитал в пожелтевшем письме-треугольнике, датированном 10 мая 1945 года и отправленном в Ленинград сестре Валентине.

“Валюша, — писала прабабушка, — у нас так неожиданно получилось с окончанием войны. Мы спали дома, и вдруг соседи-караульные стучатся к нам в окно и кричат, что война закончилась, а мы не верим, они нас уверяют, нам спросонок не понять ничего, потом дошло, всю ночь не спали, а утром не работали. Все поздравляют друг друга, так радостно и даже не верится. Потом пошли на Красную площадь, там народу много, вечером был салют. Он был лучше, чем в картине “В 6 часов вечера после войны...”

Читая письмо за письмом, я все больше переносился в те ужасные времена, в годы войны, в те невыносимые условия жизни для большинства людей. В Москве Евгения была донором, так как было огромное желание помочь людям. За работу на оборонном заводе получила медаль “Защитник Отечества”. Позже вернулась в Омск, затем переехала в Днепропетровск, где уже жила Валентина, которая приехала туда к своему мужу. Леонид же вернулся к своим родителям. Евгения Александровна устроилась на радиозавод. Сначала была бригадиром, потом мастером, ее трудовая книжка вся исписана благодарностями за хорошую работу. У моей прабабушки неоднократно брали интервью корреспонденты газет “Экран”, “Днепр вечерний”, “Ветеран” и “Прапор юності”. Мы храним вырезки из этих газет с фотографиями и статьями о Евгении Александровне. Прабабушка была неоднократно награждена медалями “За победу в социалистическом соревновании”.

Когда она ушла на пенсию, собрала коллектив единомышленников, который назвала “Зуммер”. Коллектив своими силами и средствами телефонизировал частные дома 150 ветеранов и инвалидов нашего района. Евгения Александровна добилась разрешения провести телефонный кабель на нашей улице.

Моя прабабушка Евгения Александровна всегда будет для меня символом отваги и мужества, как настоящий патриот своей Родины.

Андрей РУДОЙ, ученик 9-В класса Днепропетровской гимназии № 3 (второе место).

Труду переростати у красу!

Я ЧАСТО замислююся над тим, якою дорогою ціною дістається людям мирне небо над головою. Пам’ять народна... Вона — у Вічному вогні біля обелісків, у суворому мовчанні братських могил, у прохолоді мармуру й граніту. Вона — у передчасній сивині матерів і вдів, у серцях тих, хто залишився жити. Вона — у кожному людському серці.

Після закінчення Першої світової війни, як відомо, укладено багато мирних угод терміном на двадцять років. Черчілль заявив, що все це лише перемир’я, а не мир. Політик знав, що казав. Незабаром сталося те, що він пророкував. У 1939 році розпочалася Друга світова війна. Для нас, українців, які були у складі великого Радянського Союзу, вона стала Великою Вітчизняною війною 1941-1945 років. Фашистська Німеччина захопила країни Європи і почала наступ на СРСР. Одними з перших під ворожими бомбами здригнулись українські села й міста. Боронити свою країну піднялися і дорослі, і діти.

У перші дні війни Максим Рильський писав:

Україно, сьогодні звірів-ворогів

Ти грудьми вогняними зустріла.

Увесь народ піднявся на священну боротьбу. Вірою в перемогу прозвучали слова Павла Тичини:

Фашистська гидь, тремти!

Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

Гітлерівський план Барбаросса провалився. Адже лише на території України діяли два потужні фронти — Український Південний і Український Північний. Поза бойовими діями створювались і деякі інші угруповання, які вели боротьбу в підпіллі, в лісах. Відкрився ще один фронт — партизанський. Одним із найчисленніших і най­укомплектованіших був партизанський загін під проводом Сидора Артемовича Ковпака. Партизани добре знали рідну місцевість — поля, ліси, долини. А ворогів з-за кожного дерева підстерігала куля.

І ми перемогли! Перемогли силою нашого незламного духу, єдністю, вірою. Звичайно, війна — найбезглуздіша річ на землі. Одні винаходять зброю і прагнуть її випробувати на інших, розпочинають воєнні дії під різними приводами, керуючись своєю “високою метою”, призводять до жахливих наслідків, людських жертв.

Гітлер мріяв захопити Європу і правити нею, але зазнав поразки. Він не врахував найголовнішого — людського фактору. Мені здається, що кожен, хто йде з війною в інші країни, повинен подумати перш за все про себе: чи хоче він втратити своїх близьких і рідних. Бо всім відомо, що, пригноблюючи інших, ти й сам рано чи пізно станеш пригнобленим.

Людина приходить у цей світ, щоб творити добро, будувати, а не руйнувати, народжувати, а не забирати життя. Тому я проти воєн і насилля. Я за звитяжну працю, за здобутки хлібороба, шахтаря, лікаря, вчителя. Нехай же “труд переростає у красу”, як писав Павло Тичина.

Альона МАКСИМОВИЧ, учениця 9-Б класу Лебединської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 6 Сумської області (перше місце).

Незабутні подвиги героїв

ЗА ПЕРЕМОГУ Україна сплатила страшну ціну. Кров’ю її синів і дочок политі сталінградські кургани, дніпровські кручі, карпатські ліси та європейські поля. Чотири українські фронти дійшли до Берліна, Відня, Праги й Белграда. Та хіба тільки у цих чотирьох фронтах — в усіх частинах Червоної Армії служили мільйони українців!

І мене обурюють творці міфів, які настирливо знецінюють нашу Перемогу. Загляньмо в історію. Її перекручувачі кажуть, що на зміну вермахту прийшли інші окупанти — Червона Армія. Але це брехня. Якщо комусь мариться, що рейхскомісаріат “Україна” зі столицею в Рівному чимось нагадує окрему державу, то це проблема скоріше психіатрична.

Співвідношення українців у лавах Червоної Армії та тих, хто склав присягу на вірність Гітлеру, — далеко не на користь останніх. Дві третини української території радянські війська пройшли як визволителі й не зустріли масового організованого опору з боку місцевого населення. Та й Західна Україна станом на 1941-й була складовою УРСР, і за роки війни не стала окремою державою. Червона Армія визволила Східну Європу від нацистських загарбників. Із Заходу йшли американці й британці, які вторгалися на території суверенних держав і залишали своїх військових на визволених територіях (американські бази у Західній Європі існують досі).

Кажуть, наше ставлення до Другої світової війни має відповідати євростандартам, тому, мовляв, давайте перенесемо свято на день раніше. Безглуздя! Європейськість полягає не в тому, щоб переносити дату Великої Перемоги на день назад, а в тому, що ми разом з іншими народами СРСР та західними союзниками перемогли нацизм і подарували це свято всій Європі. Тож ми самі визначаємо дату Дня Перемоги. Якщо ветерани-переможці шанують 9 травня, то ніхто не має права їм диктувати, коли треба святкувати свій тріумф.

Зрештою, насправді ці дати є однаковісінькими — у 1945-му, як і зараз, існувала двогодинна різниця між Берліном і Києвом. Нацисти підписали акт капітуляції 8 травня о 22.43, про що негайно й повідомило РАТАУ (попередник нинішнього Укрінформу). В Україні це вже була ніч 9 травня.

І навіщо відмовлятися від 70 років української історії? Так, в УРСР вистачало поганого (як, утім, і гарного), але ж це НАША історія. І українці зробили вагомий внесок у перемогу над Гітлером. Наші прадіди принесли Європі звільнення, і це величезний політичний здобуток України.

Дехто (і таких чимало) пропонує замість Дня Перемоги святкувати День Примирення (Трауру, Скорботи, Пам’яті). Це взагалі якась маячня. День Перемоги і є водночас Днем скорботи. Нацисти (йдеться не про всіх німців) нищили всіх не арійців. Українці до арійських планів Гітлера не потрапили, потрапив тільки чорнозем.

Тому 9 травня — це не перемога Сталіна, Черчілля чи комуністичного режиму. Насамперед це перемога всього радянського народу, складовою частиною якого були українці, у битві за своє життя. Це пам’ять про незабутні подвиги героїв і великі жертви (у тому числі й від своїх же куль). Її збережемо назавжди. Вона в наших серцях.

Андрій ХРІН, учень 9-А класу Лебединської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 6 Сумської області (друге місце).

Идеи прадедушки — мои идеи

БОЛЬШОЕ горе принесла нам война. Со слов мамы знаю: когда Германия напала на Советский Союз, наша семья жила в деревне Добрая Криница Николаевской области. Мои дедушка и бабушка поженились, когда им было по 17 лет. Рано обзавелись семьей. В начале войны у них было пятеро детей. Дедушке предложили остаться дома, но он отказался и ушел на фронт.

Жила бабушка с детьми в тесной комнатушке, топили соломой, а иногда вовсе не топили, мерзли по ночам. Появившись в селе, немцы забирали раненых солдат в плен. Тех, кто не мог идти, расстреливали на глазах у женщин и детей.

Бабушка работала в немецкой столовой. Возвращалась поздно, дети оставались одни. Старшая сестра смотрела за детьми, а было ей всего лишь 12 лет. Бабушка приносила домой очистки от картошки и объедки хлеба. Так они и жили.

— Мой отец, — рассказывает мама, — прошел всю Украину, освобождал Сталинград, участвовал в боях на Курской дуге. Был у него командир по фамилии Цветков, о котором часто вспоминали дома. Вместе они освобождали Польшу, Чехословакию и дошли до самого Берлина. В 1944 году отцу дали отпуск. Когда он появился в орденах и медалях, любоваться собралась вся деревня.

И вот наступил долгожданный день, День Победы. Ликовала вся страна, люди выходили на улицу со слезами на глазах от радости, поздравляли друг друга. Началось восстановление фабрик, заводов. Трудные были годы. Но выжили.

В 1950 году семья вернулась в Николаев. Заметно жизнь налаживалась, за пять лет восстановили заводы и фабрики. Отец работал на заводе имени Носенко. На работу добирался пешком, потому что трамваи были переполнены. По утрам тысячи рабочих шли с песнями.

Наше детство наполнялось верой в будущее. Наступит тот день, когда мы споем песню “День Победы”! Мы должны победить. Так говорил мой отец, — закончила свой рассказ моя бабушка.

Ей 65 лет. Она из детей войны. Сторонник Коммунистической партии Украины. Я буду поддерживать идеи моего прадедушки. Он был коммунистом!


Владимир ЛИХОЖОН, учащийся Николаевского морского лицея имени М.Александрова (первое место).

Спасибо тебе, мама, за жизнь

УКРЫВШИСЬ пледом и поставив перед собой две чашки крепкого горячего чая, Андрей нежно обнял за плечи свою уже давно не молодую, но юную душой маму:

— Я хочу узнать все то, что происходило с вами в годы войны. Почему у меня нет левой кисти?

Надежда Осиповна, охрипшая голосом и практически парализованная, посмотрела на сына и расплакалась.

— Ты действительно хочешь знать все то, что происходило в те зловещие дни? — спросила она.

— Очень хочу, — ответил Андрей. — Мне это надо...

— Тогда слушай, — тяжело вздохнула мать. — Эта история началась 20 августа 1941 года на берегах Днепра. Шли ожесточенные бои. Немцы оккупировали Херсон. Город был повергнут в панику, страх и отчаяние. Солдаты защищали город до последней капли крови. Мне было 16 лет, я была совсем еще девчонкой. До сих пор стоит перед глазами картина того ужасного утра. Я возвращалась домой с ночной смены — в то время добровольно работала медсестрой в госпитале. В воздухе царило какое-то странное спокойствие. Навстречу мне шла женщина в немецкой форме и катила в коляске ребенка. Неожиданно в небе появился самолет. Женщина подняла голову и с ужасом закричала. Закричала оттого, что прямо на нее летел снаряд. Помню лишь, что в какую-то долю секунды потоком волны меня отбросило на большое расстояние... Я с ужасом открыла глаза. Надо мной стояла туча пыли. И снова тишина. Затаив дыхание, поднялась и медленно направилась в сторону взрыва. Моему взору открылась жуткая картина. Лежала убитая женщина. А рядом — маленький комочек...

У Андрея по щеке покатилась слеза. А мать продолжала:

— Испугавшись, я подошла ближе. У ребенка не было кисти. Я схватила его на руки, не зная, живой он или мертвый, и помчалась в госпиталь. Когда бежала, мне показалось, что сердечко его стучит. Но он почему-то не дышит. В бреду я влетела в хирургическое отделение. Доктор мгновенно вырвал ребенка из моих рук. “Готовим операционную”, — скомандовал он.

Как эта крошка выживет без матери? Мне было безразлично, что его родила немка. Я опустилась на колени и начала молиться. Молиться за всех женщин. За всех женщин с детьми — независимо какой нации. Каждую секунду я повторяла: “Будь проклята эта война! Война, которая приносит столько боли, столько крови, горя и слез”. Из операционной вышел хирург. На лице его промелькнула улыбка: “Мальчик будет жить”. В эту секунду я почувствовала, что это мой ребенок. В течение месяца я каждый день ухаживала за ним в госпитале. Когда он поправился, решила забрать его себе.

— Мама, это был я? — догадался Андрей.

— Да, — не сдержала слез Надежда Осиповна.

Она долго что-то искала у себя в блокнотах, которые никому не разрешала трогать. Потом дрожащими руками передала Андрею фотографию. На ней была женщина с красивыми большими глазами. Андрей посмотрел в зеркало напротив. И там увидел точную копию того взгляда, который был на фото.

Теперь Андрей понимал, почему 20 августа мать постоянно накрывала стол. Этот день был праздником. Но столько лет она не промолвила ни единого слова, что этот день — день рождения ее сына. Пусть и не родного, но ее.

Андрей подошел к матери и крепко обнял ее.

— Милая, родная, единственная. Спасибо тебе, мама, за жизнь!

Светлана САВИНОВА, ученица 9-Б класса Херсонской общеобразовательной школы № 46 (второе место).

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.