сегодня: 16 июля, понедельник
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 135 от 30 июля 2010 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июль 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / З кінокамерою по життю...

З кінокамерою по життю...
30.07.2010 , № 135 от 30 июля 2010 г.

Наш сучасник

НА ПОЧАТКУ ЛІТА мені довелося побувати у відряджені в славному містечку Короп, що розкинулося на березі Десни на сході Чернігівської області. Редакційне завдання було вже виконано, коли мені несподівано запропонували познайомитися з дуже незвичайною людиною, яка все життя присвятила єдиній “музі” — кіно. Мовляв, щойно громадськість Коропщини відзначила 50-річчя творчої діяльності кумира районного масштабу, який встиг зняти понад сто документальних і художніх фільмів. Сказати, що я відгукнувся з великим ентузіазмом, буде великим перебільшенням. Адже бачив у своєму житті чимало аматорських фільмів, та не часто траплялися серед них такі, що могли вразити й чимось запам’ятатись. Але згадавши, що на протилежному березі Десни кілометрів за 70 від Коропа в Сосниці народився Олександр Довженко, вирушив у село Жовтневе, де мешкає місцева знаменитість. Зустрів мене кремезний, стрижений під бокс сивочолий чоловік з міцними руками й молодими очима... Це і був Дмитро Михайлович Козел, для якого кіно найпалкіше, але не єдине покликання. Того дня відійшовши, але не перестаючи дивуватися, від гамірного й емоційного святкування творчого ювілею, він уже ладнав до роботи тракторця, якого самотужки склав із брухту. Як потім бідкався Дмитро Михайлович: “Склав би ще одного, та в колишньому колгоспі навіть брухту не лишилося”...

ЩО СТОСУЄТЬСЯ КІНО, тут господар проявив не­абияку скромність: “До­води­лось і на конкурси, і на фестивалі різні їздити. Спочатку до Чернігова, потім і до інших міст: Львова, Дніпропетровська, Оде­си, в Закарпаття, в Росію — до Владимира, навіть у Ташкенті якийсь всесоюзний форум був. А одного разу в Києві в Будинку кіно навіть у президію посадили...”

А от про ювілей у рідному селі розповідав із щирим захопленням: “Виявляється, моє кіно людям цікаве. Оце на другий день Зеленого тижня організували мені у клубі ювілей. Я ж кажу бабі: “Та ніхто не прийде!”, я вже забув, як ті плівки закладати в апарат, довелося тренуватись. Коли бачу, навколо клубу стоять машини з усіх куточків району, та ще й з сусідніх! Дивлюся, а люди йдуть та йдуть, увесь зал заповнили. Значить, скучили за тим дивом. Нас із бабою посадили за стіл, концерт нам влаштували... Мені тепер соромно й на вулицю виходити”.

ДАЛІ ПРО СВОЄ ЖИТТЯ в кіно і не лише розповідає сам Дмитро Михайлович Козел:

— Пам’ятаю, як ще до війни кіно показували в церкві, де тоді був клуб. Батько посадив мене на плечі, бо людей було багато, і ми дивилися “Чапаєва”. А вже після війни, мені було років 15, я почав цікавитися фотографією. Але камери в мене не було. Грошей нема, батько загинув на фронті, мати залишилася з двома дітьми. Та від мого діда, який до революції служив у Кронштадті (потім його тут бандити вбили), залишився бінокль. То я викрутив з нього лінзу, що слугувала об’єктивом. Приладнав до неї гармошку, яку зробив з мішка
з-під цементу. Плівка була дорога, а фотопапір набагато дешевший. У тюбиках продавалися проявники і закріплювачі. Я закладав у ту камеру фотопапір, знімав, проявляв і отримував негатив. Наклеював його на стінку, перезнімав і виходила вже готова фотографія. А потім, коли трохи наторгували грошей, купили мені справжній ФЕД...

ПІСЛЯ ШКОЛИ вивчився на механізатора, взимку працював на фермі, влітку — комбайнером. А коли запив завклубом (я в самодіяльності відзначався), голова колгоспу запропонував: “Побудь тут хоч зиму”. Працював завклубом років вісім. А згодом не стало в нас голови сільради, то районне начальство наполягло, щоби побув на цій посаді. Я дуже не хотів, та секретар райкому Микола Карпович Лагоша, хороша людина, таки вмовив. І тут я попрацював років вісім. А потім, коли з’ясувалося, що не маю вищої освіти, мене вигнали... Але на той час я вже знімав кіно. Був у нас голова колгоспу Порфирій Іванович Мисник, добрий чоловік, послав мене із своїм сином до Москви, і ми купили кінокамеру “Красногорск”. І зняли перший ігровий фільм. Я і сценарій сам писав, а виправляв тодішній редактор районної газети Василь Миколайович Нікітін, дуже сердешна людина. Він ще книжечку видав “Полиновий сміх”, гіркий значить. Та не пережив він усіх тих пертурбацій, що з нами сталися. Зараз тільки в нашому селі понад 305 хат порожніх. У димарях ворони несуться... Молодь уся порозбігалася.

А РАНІШЕ ЛЮДЕЙ у нас було дуже багато. Тексти читала моя сусідка Любов Петрівна Петренко. Дуже гарно читала. У нас не село, а осередок талантів. Фільми “Приймак”, “Чемпіони із Синявки”, “Зубний рвач”, “Про замашку на велику пляшку”, “Полювання”, “Космонавти із Нахота” — це кінокомедії. Бувало, що за мої фільми мені й перепадало. Якось навіть прокурор викликав, а один із райкому казав: “Його треба карно судити! Він підриває колгоспний лад!” Були в мене сатиричні фільми, називалися “Жакани”, як патрони у мисливців. Деякі секретарі вимагали ту мою сатиру по всіх селах показувати, щоб люди бачили, в кого які недоліки. А траплялись і такі, що їм не подобалось,.. як доярки по коліна в багнюці тягають на плечах здоровенні мішки, молоко в бідонах, навіть корови падають у тому багні! Якось до партійної конференції підготував фільм про передовий досвід, як мовиться, “за шерстю”. А потім мав бути концерт, а мені кричать: “Дмитре, крути ще!” І треба ж було ту сатиру про ферму показати?! Всі дивляться, регочуть і всім добре. А потім почалося! Хіба можна таке показувати?! Я й кажу: “Хіба я те намалював?” Через два дні повідомляють, що мене прокурор викликає!

НАДВЕЧІР зібрали комісію, щоб аналізувати моє кіно. А в мене друг був з нашого села, Герой праці, хороша така людина,я йому кажу: “Колю, йди у зал, подивись, як вони реагуватимуть на те кіно”. Коли все скінчилося, питаю: “То як воно там було?” “Та нічого, пореготали, та й усе”. До кабінету мене не запросили. Побалакали, побалакали й виправдали, мовляв, ніякого криміналу в моєму кіно немає і я можу бути вільним...

Збудували в нас автостанцію, пиво завезли, а про туалет забули. Куди хочеш туди і йди. От ми й зняли ноги чоловіка, а поміж них води з чайника полили і показали в “Жакані”. Люди реготали, а невдовзі з’явився туалет. Отака вона сила мистецтва!

ТРЕБА ВІДДАТИ НАЛЕЖНЕ (від автора) і силі мистецтва Дмитра Михайловича, і його щирості. Коли ми перед стареньким телевізором переглядали його фільми, записані на відео, я не міг не дивуватися ні смаку автора, ні його відчуттю ритму, бездоганній композиції кадру, майстерності монтажу. Мимоволі зловив себе на думці, що Довженко з його голлівудським вихованням, класними операторами, грамотними монтажерами, з фінансовими можливостями міг би відпочивати...

Київ — Короп — Київ.

 

Автор: Виктор ТОЛОКИН.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.