сегодня: 18 ноября, суббота
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 18 от 30 января 2010 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Ноябрь 2017 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

  Главная / НОВОСТИ ЖИЗНИ / Передчуття долі

30.01.2010 , № 18 от 30 января 2010 г.

Цей лист надійшов до редакції з Кривого Рогу від Бориса Дрибаса. Він розповів про справді незвичайний випадок, про кохання і сором’язливість, а ще про долю і вміння до неї прислухатися. Останнє — найважливіше.

Конверт

Моїй матері потрібна була довідка про те, що вона вдова солдата Червоної Армії, який загинув у боях з німецько-фашистськими загарбниками в роки війни. Довідку їй надіслали в конверті, який у райсоцзабезі “перелицювали”, як зазвичай перелицьовують одяг. У ті повоєнні роки було нелегко всім, у тому числі й райсоцзабезам, яким не вистачало коштів навіть на придбання канцелярських товарів. Тож вони і займалися “перелицьовуванням” конвертів, у яких люди надсилали листи з тими чи іншими проханнями.

Тоді після закінчення сільської школи я навчався в Криворізькому технічному училищі. Під час чергового приїзду до матері в село побачив у неї на столі той конверт. На його внутрішньому боці легкий дівочий почерк залишив свою адресу. Запитайте мене тепер, чому я вирішив листуватися з нею, не відповім. Але тоді рішення прийшло одразу.

Пам’ятаю, написав незнайомці, що під час війни траплялися випадки, коли солдат, їдучи в кузові автомашини разом з іншими, бачив на узбіччі дороги дівчину, яка його зацікавила, і кидав їй заздалегідь написану записочку зі своєю адресою з проханням написати йому листа. “Між ними нерідко, — писав я, — зав’язувалося листування, яке з часом переростало в кохання. І коли солдат закінчував службу, вони поєднували свої долі. Я не солдат, але хочу листуватися з тобою. З нетерпінням чекатиму від тебе відповіді”.

Минув тиждень, другий. Дівчина не відповідала.

Чому ти співаєш, серце?

У ТОМУ листі я вказав адресу училища. Але, закінчивши його, почав працювати на шахті Інгулецького рудника та водночас заочно навчався в гірничорудному інституті (два факультети якого закінчив фактично без перерви). Мій день був розписаний по хвилинах. Не було в тому розкладі лише побачень, кохання. Інколи я згадував незнайомку, але розумів, що зв’язок між нами вже неможливий.

Тому уявіть собі моє здивування, коли майже через два роки я нарешті отримав від неї листа. Принесли його з мого училища.

Як виявилося, дівчина мій лист не викинула, а сховала серед книжок, як приємну згадку про сільського дивака. Та згодом забула про лист. Одного разу, перебираючи папери, побачила його. Мабуть, зірки зійшлися так, мабуть, настрій був дивовижний, але дівчина дала відповідь, назвавши мене своїм братиком.

Я тримав лист чужої дівчини у руці, а серце моє, здавалося, співало. “Чому ти співаєш, серце?” — питав я його.

Так між нами розпочалося листування. Виявилося, що дівчина — студентка педагогічного училища. Її батько, як і мій, загинув на фронті. Тобто у нас були майже однакові долі. Ми листувались, а в моєму серці народжувалося палке почуття до названої сестрички. Ми не обмінювалися фотографіями, і моя уява малювала дуже симпатичну молоду особу.

Таке було виховання

ЗАКІНЧИВШИ училище, вона повернулась у своє село і запросила мене в гості. Найближчого вихідного дня я поїхав до неї. Дорогою хвилювався: яка вона насправді, боявся розчарування. Але всі мої сумніви розвіялися, коли побачив, що мене зустрічає дуже гарна дівчина. Ні, не просто гарна, а чарівна. Вона була набагато вродливішою, ніж малювала моя уява. Тож почуття, яке народилося в моєму серці під час листування с “сестричкою”, переросло в справжнє кохання. Ви, напевно, скажете, що так не буває. Це з іншими не буває, а зі мною саме так і трапилося. “Це моя доля”, — подумав. Але серце підказало це мені, ще коли я вперше побачив її “перелицьований” конверт.

Ми почали їздити один до одного на побачення. Я — значно частіше, ніж вона. Спершу — в її рідне село. Потім, коли стала працювати в іншому селі, — туди.

Одного разу вона приїхала до мене в місто.

— У тебе паспорт із собою? — запитав її.

— Із собою. А що?

— А те, що нам з тобою досить їздити на побачення. Зараз поїдемо в рудничну раду, розпишемось.

Кохана зашарілася.

— Ти навіть не запитаєш мене, згодна я чи ні?

— Не запитаю, бо знаю відповідь. Ти згодна, бо ти — моя доля.

...У рудничній раді нам запропонували написати заяву і без будь-якого випробного терміну відразу ж виписали свідоцтво про шлюб. А після одруження я посадив дружину в автобус, і вона поїхала до себе в село. Адже таке було у нас виховання. Вона соромилась, я розгубився...

Автобус поїхав, і лише тоді я зрозумів, що став сімейною людиною і маю бути поряд зі своєю дружиною.

...Дуже скоро ми отримали кімнату в трикімнатній квартирі. А потім збудували власний будинок, в якому і живемо тепер.

Минулого року виповнився 51 рік, як ми побралися.

Післямова

“МИ ВИХОВАЛИ доньку, — пише Борис Микитович. — Вона живе нині у Росії. І нам дуже хочеться, щоб наші країни були однією дружною сім’єю, щоб разом долали життєві негаразди. І я вірю, що рано чи пізно так буде. Адже у нас спільні корені — Київська Русь”.

Мабуть, це також — передчуття долі.

 

Автор: Ирина САМСОНОВА.
КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.