Цю історію розповів у своєму листі до редакції Борис Микитович Дрибас із Кривого Рога Дніпропетровської області. “Її я почув від самого учасника тих подій в електричці. Василь, так звали молодика, сидів поруч зі мною”.

Чому?

ТРИРІЧНИЙ Василько горнувся до матері.

— Мамко! У всіх друзів татко є, а в мене немає. Чому?

Марина обійняла сина, потім присіла, щоб мовби зрівнятися з ним зростом.

— Розумієш, синку, твій тато загинув, коли тебе ще на світі не було, коли я тебе під серцем носила.

Марина вважала, що синові треба говорити правду.

— Він був водієм і загинув під час дорожньо-транспортної пригоди. Ось тому в тебе й немає татка.

— Все це так, мамко, але я все одно хочу мати татка! От коли знову їхатимеш у ліс по гриби, візьми мене з собою. Я там знайду собі татка.

— Не вигадуй! — спробувала розсердитись мати, але не змогла. — У ліс їздять гриби збирати, і тільки!

— Ну, мамко! — почав канючити Василько. — Візьми мене з собою і побачиш, я там знайду собі татка! Візьми!..

— Добре, синку, — згодилась мати. — Я візьму тебе, але тільки для того, щоб ти вчився збирати гриби й відрізняти їстівні від отруйних.

І от наступної неділі Марина з Васильком поїхали у ліс. На зупинці разом із ними вийшло ще десятка з півтора грибників. Деякі теж були з дітьми. Проте Марина ні на кого з них не звертала уваги, а, міцно тримаючи Василька за руку, рушила углиб лісу. Але коли натрапили на грибні місця, відпустила синову долоньку, наказавши бути поруч, підібрала невелику палицю й почала неквапливо розгрібати нею опале листя.

— Ось, дивися, синку, бабка! — покликала малюка. Але той пішов не до неї, а до чоловіка приблизно її віку, який також розгрібав листя в пошуках грибів.

— Повернися, Василик! — гукнула. — Ще, чого доброго, заблукаєш.

— Не хвилюйся, — серйозно відповів малий, — не заблукаю. Я знайшов собі татка.

— Правда ж? — з дитячою безпосередністю звернувся він до молодика. — Ти ж не проти стати моїм татком?

Зустріч у лісі

“УЯВІТЬ собі, — розповідав мені сусід в електричці. — Стоїть біля мене маленький хлопчик, дивиться дуже серйозно й чекає відповіді на своє непросте запитання. А його гарненька матуся зніяковіло схилила голову й зашарілася. Рідко тепер зустрінеш дівчину або жінку, яка б червоніла. Здебільшого нахабні, ділові, дуже самостійні...”

— Звичайно, ні, — чи то жартома, чи всерйоз відповів чоловік хлопчикові, а потім додав: — Я і справді хотів би мати такого сина, як ти.

— От і добре, — зрадів Василько. — Тоді ходімо до моєї мамки, я тебе познайомлю з нею.

А Марина, коли Василько з молодиком підійшли до неї, немовби не побачила їх, продовжувала розгрібати листя.

— Мам, я знайшов собі татка! — звернувся до неї малюк.

— Не вигадуй! — не підіймаючи голови відповіла Марина. — Якби я знала, що ти так вигадуватимеш, нізащо не взяла б тебе з собою.

— Не гнівайтеся, — почула чоловічий голос, — у вас такий гарний син. То чому б не брати його з собою, навчити відрізняти їстівні гриби від неїстівних. У житті ці знання стануть йому в пригоді.

— Настане час — навчиться, — все ще не підіймаючи голови озвалася Марина.

— Татку, — втрутився Василько, — познайомся з моєю матусею. Її звати Мариною, а тебе як?

— Одразу вже й “татку”? — заперечила Марина.

— Мене звати Василем, — ніби не почувши репліки, мовив чоловік.

— А мене Васильком, — сказав малий. — Тож, татку, збиратимемо гриби до одного кошика, адже ми тепер одна сім’я.

— Ти, синку, вигадуєш казна-що, — зашарілася Марина.

— Чому казна-що? — заперечив Василь. — Мені завжди хотілося мати такого чудового сина, як Василько, — і зовсім тихим голосом додав, — і таку чудову дружину, як ви.

— Одразу вже й дружину... — теж тихо відповіла Марина.

— Чому одразу? Зовсім не одразу. У вас немає чоловіка, у мене — дружини. То чому б не познайомиться ближче, і, може статися, будемо однією сім’єю, як сказав Василько.

Далі буде

ПОВОЛІ вони розговорилися. Марина розповіла про своє недовге подружнє життя й загибель чоловіка. Василь зізнався, що вже був одружений, але дружина пішла від нього, бо він, на її думку, не вміє заробляти гроші, — лише на цигарки вистачало. Кинув палити, але це шлюб не врятувало. Отож уже п’ять років як він одинак і до цієї миті навіть не думав про одруження.

— Марино, а ви вірите в кохання з першого погляду тридцятирічних людей? — спитав Василь. — Мені здається, я закохався у вас.

— Тату, тату, — втрутився в розмову Василько, — а коли ми назбираємо грибів, ти підеш до нас?

— А це, синку, залежить від мамки, — Василь багатозначно подивився на жінку.

Однак того дня Марина Василя не запросила. Проте вони почали зустрічатись і невдовзі одружилися.

А через деякий час Василько знову взяв справу в свої руки.

— Ось тепер, коли я вже маю татка, мені хочеться мати й сестричку. Тож коли лелека летітиме з дівчинкою, запросіть її до нас.

Подружжя переглянулося й засміялось.

“Отож зараз ми з Мариною чекаємо немовля”, — закінчив свою розповідь мій супутник, пише у своєму листі до редакції Борис Микитович Дрибас. — Ця історія дуже здивувала мене, і я вирішив розповісти її читачам улюбленої газети”.