сегодня: 18 июля, среда
карта сайта обратная связь расширенный поиск
 искать

Выпуск № 212 от 18 ноября 2008 г.

 
Регистрация Вход
ПЕРВАЯ ПОЛОСА ВЛАСТЬ ПОЛИТИКА РЕГИОНЫ ЖИЗНЬ РЕКЛАМА ПАРТНЁРЫ КОНТАКТЫ ПОДПИСКА
Подписаться на наше издание через Интернет можно на сайте ГП "Пресса" www.presa.ua с помощью сервиса "Подписаться On-line"
Акценты дня



Архив

  « Июль 2018 »  
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ ВС
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

  Главная / МНЕНИЯ / У геєні вогненній капіталістичного «раю»

18.11.2008 , № 212 от 18 ноября 2008 г.

У  геєні  вогненній  капіталістичного  «раю»

 

СЬОГОДНІШНЄ наше життя можна назвати періодом руйнації, який набирає дедалі більших обертів. Зруйнована майже вся матеріальна сфера, крім невеличких острівців, якихось вкрай потрібних для життєдіяльності людини об’єктів, окремих підприємств, що дають людям роботу, забезпечують їх найнеобхіднішим. Триває руйнація душ наших людей, змушених жити в атмосфері суцільної кривди та постійної брехні. Жити так далі просто неможливо. Та, на превеликий жаль, ще не всі це розуміють.

Якщо за радянських часів на території нашого району працювало 14 промислових підприємств, серед яких два гіганти — цукрові заводи, широко відома Шполянська кондитерська фабрика, переможець всесоюзних та республіканських змагань і всіляких конкурсів завод продуктових товарів, то зараз із тих підприємств, що я назвала, ледь животіє лише останній. Матусівський цукровий завод давно порізано на брухт, а Шполянський завершують різати. Щоправда, нині різати припинили, бо дуже впала ціна на брухт. Був по 1 гривні 30 копійок, а став 50 копійок — дуже не вигідно торгувати. Кондитерській фабриці не пощастило, її встигли порізати. В ра­йоні не залишилося жодної будівельної організації, і ніякого будівництва, як в останні роки радянської влади, у нас не ведеться.

У 80-ті роки в районі було побудовано десять загальноосвітніх шкіл. Сьогодні ці школи збереглися, та дітей у них поменшало удвоє. А в деяких селах уже не знають, що робити з тими школами, бо їх нічим обігрівати. Проблема з енергоносіями для нас найгнітючіша. Газ занадто дорогий. А що буде з ціною далі? В селах, які не газифіковані, не вистачає коштів на вугілля, щоб опалювати ці величезні приміщення, які будувалися з розрахунком, що будуть заповнені дітьми. Села безлюдніють. Є три села, в яких за минулий рік не народилася жодна дитина. Народжуваність падає, незважаючи на те, що її намагаються стимулювати. А ті, хто народжує за гроші, дають зовсім небажане для нас покоління.

Найболючішим для нашого ра­йону є буряківництво. В осінню пору дорогами Шполянщини везли буряки з усіх колгоспів на цукрові заводи. Нині лише одне господарство посіяло 30 гектарів цукрових буряків і возить їх аж за 85 кілометрів, навіть не в сусідній, а Корсунь-Шевченківський район. Якщо й далі в нас так розвиватиметься буряківництво, доведеться споживати якісь об’їдки з Європи. А про кондитерську промисловість годі й говорити.

Голова держадміністрації щоденно з телеекрана розповідає нам, як розквітає Черкащина, про “Золоту підкову”, яке в нас козацтво і як ми готуємося відзначити голодомор. А про те, що в нас люди залишаються без роботи, що молоді нікуди поді­тись, — ані слова. Скільки ж можна згадувати голодомор і не бачити поряд стільки проблем, які вкорочують віку безлічі людей? Чому ж ми так пишаємося, що ми українці, розвинута нація, навибирали собі керівників, які створили такі умови в цій державі, знищили промисловість, сільське господарство, будівництво, що більшості людей уже неможливо тут жити? А як пишаємося своїми олігархами, не шкодуємо для них місця в найяскравіших журналах! Тільки ніхто чомусь не цікавиться, яким трудом, якими талантами вони заробили свої мільярди. Чомусь люди вірять у пустопорожні обіцянки кращої долі й не відчувають, що залишилися зовсім беззахисними перед багатіями? Ми вже не згадуємо про безплатну освіту, медицину, які забезпечував нам соціалізм. Ми сьогодні прийшли в капіталізм, але люди цього не розуміють. Не бачать підтвердження теорії Маркса: якщо капіталіст матиме прибуток 50%, то він піде на злочин, а якщо 100%, то немає такої сили, яка може його спинити. Він піде на будь-який злочин! А наші олігархи мають прибутки набагато вищі від 100%. Вони мають до тисячі відсотків на тих надбаннях, які дав їм соціалізм.

Раніше в нас у районі не було жодного нерентабельного колгоспу, всі господарства були прибутковими. Ми розвозили нашим пенсіонерам по хатах свіже молоко у скляних пляшках по 11 копійок за півлітра! У школах до четвертого класу кожна дитина мала випити склянку молока безплатно. А в більшості шкіл району колгоспи взагалі годували дітей безплатно від першого до десятого класу. А що коїться сьогодні, коли літр молока на базарі коштує три гривні? Як буде забезпечений організм дітей кальцієм? То хіба це не геноцид українського народу? Раніше в районі було 17 тисяч корів, нині не залишилося жодної ферми, а корів не набереться й три тисячі в приватному секторі. Про ветеринарну службу, перевірку якості молока, холодильні установки і мови немає!

Усі лають комуністів. Але ж комуністи державу будували. Чому сьогодні, крім барів та ресторанів, нічого не будується? Тракторних бригад, як було раніше, вже немає. Порозтягали по дворах хто культиватор, хто сівалку, хто частину трактора, роздержавили господарства. І що маємо? А йдемо в ярмо до поміщика-латифундиста, який скуповує у стареньких земельні паї під виглядом оренди на кілька років. У нас на півдні району земельні паї по п’ять гектарів на одну особу. Ці паї скуповують за 12 тисяч гривень. Так і формується майбутній поміщик. Шполянська районна сільгосптехніка була могутнім підприємством — шість гектарів території з майстернями, гаражами, цехом з перемотування електро­двигунів, навчальним корпусом. Пішла за 60 тисяч гривень! Французу віддана! З’явився в нас якийсь француз. Узяв землю в оренду тут, у сусідньому районі, ще десь “пригрів” господарство. Йому з-за кордону надходить техніка, і він тут господарює. Хто торгує тим народним добром? Сьогоднішні керівники від самого верху до самого низу живуть, по суті, за рахунок соціалізму, й зізнаватись у тому не квапляться. А людям розповідають про голодомор. А подивіться що в державі коїться. Президент як не на Говерлу, то в Грузію, як не в Крим, то в Польщу. Коли ж він проїдеться країною та подивиться, як люди живуть? Скільки транспорту, вертольотів має. На початках Радянської України, в 30-х роках, у районі був Петровський голова уряду. Їздив на машині, а районом від села до села возили на возі! Бо дороги не було! А йому треба було побачити, як живуть люди. Нинішнім керівникам байдуже. У них нація і духовність на першому місці. Та й те лише напоказ...

І все це називається — розбудовуємо державу!

перший секретар

Шполянського райкому КПУ.

 


КОММЕНТИРОВАТЬ комментариев: 0
 
 
 
   
© Рабочая Газета, 2008-2010.