№ 59 от 29 марта 2008 г.

«Убивав, ридаючи»

Це трапилось вночi. Десь мiж четвертою i п’ятою годинами була вбита Галина Савiвна Свiчкар, технолог експериментальної дiльницi швейної фабрики.

На фабрицi, в шухлядi стола, за яким працювала Свiчкар, знайшли невiдправленого листа на iм’я начальника районного вiддiлення мiлiцiї, у якому покiйна просила захисту вiд свого колишнього чоловiка Володимира Двоноженка.

Як з’ясувалось, у вiддiленнi мiлiцiї вже були ранiше надiсланi її скарги на нього, вiн погрожував убити її i дiтей. До скарг додавалися пояснення Двоноженка.

А що кажуть сусiди?

Вони прокинулись вiд пронизливого дитячого крику. Дружина Андрiя Грищенка Олена схопилася першою, збудила чоловiка, тренера з боксу: “Знову, мабуть, до Галi прийшов бандюга. Рознiми i вижени”.

Прокинулись Журбицькi i Бурлаки.

Сусiди майже водночас примчали до дверей квартири Свiчкар. Їм не вiдчиняли. Грищенко вiдтиснув замочну защепку. Бандит вибив вiкно, вистрибнув у двiр i звiдти посилав на їхню адресу брутальну лайку. Вони не могли не пiзнати голосу: то був Двоноженко.

Слiдчий Петро Григорович Гриб, який при­їхав на мiсце подiї, послав наряд у село, де мешкав Володимир Двоноженко. Якщо це був вiн, то швидко не може повернутися додому.

До чого бiльше всього прагне слiдчий? З’ясувати обставини i покарати зло. Але при цьому, щоб не постраждав невинний. Прийми вiн чиюсь версiю за достовiрнiсть, чиєсь припущення за дiйсний факт — i з’явиться нове горе.

Слiдчий зiбрав попереднi данi про Двоноженка. Узнав, що вiн часто повертався додому п’яний, зчиняв серед ночi бiйки. Не переставав знущатися з Галi Свiчкар пiсля того, як вони у травнi минулого року розлучилися.

Недавно Олена Грищенко зустрiла Галю Свiчкар бiля клунi. Та стояла блiда i тремтiла. “Що з тобою?” — запитала сусiдка. “А ось що, — показала на електричний вимикач, — ледь не схопила руками”. Грищенко пiдiйшла ближче. Вимикач був без кришки, замiсть неї блищали два зачищенi проводи. “Невже Володя?”. “А хто ж iще?”. Все сходиться на тому, що вбивця — Двоноженко. Та чи справдi це був вiн?

Сумнiвiв поменшало, коли iз села повернувся наряд: Двоноженка не застали вдома. А вранцi до райвiддiлу мiлiцiї вiн прийшов сам, прийшов за повiсткою, яку йому принесли вчора у зв’язку зi скаргою потерпiлої й проханням захистити. В мiлiцiї мали намiр поговорити з ним серйозно.

Без шапки, ватянi штани i тiлогрiйка мокрi, наче хто облив. Зовнi спокiйний.

Признатися, такий поворот справи дещо спантеличив Петра Григоровича. Якщо вбивство здiйснив Двоноженко, то вiн мав би десь ховатися. Зрештою, така логiка всiх злодiянь.

— Ваша дружина вбита, — сказав йому Гриб.

Той, нiби вiд несподiваного пострiлу, моргнув i, навiть не почервонiвши, вiдповiв:

— Вона менi не дружина.

Байдужiсть його вiдповiдi здивувала слiдчого. Інтуїцiя i досвiд майже тридцятирiчної практики пiдказували два варiанти: перед ним або невинний з “вивихами”, або добре замаскований злочинець. Хто ж вiн насправдi?

Слiдчий. — Пiдозри падають на вас.

Двоноженко. — Ну то й що?

Слiдчий.—  А те, що коли вони пiдтвердяться, ви будете покаранi за всiєю суворiстю закону.

Двоноженко. — Якщо пiдтвердяться.

Гриб вважався тонким психологом. Власне, це було основним аргументом, коли його, у минулому працiвника будiвельно-монтажного управлiння № 1, пiсля заочного навчання в академiї МВС, брали на роботу до правоохоронних органiв. Багато з чим йому довелося вже стикатися. Але таке блюзнiрство i вiдверта нахабнiсть вразили Петра Григоровича не на жарт.

Слiдчий. — Де ви були минулої ночi?

Двоноженко. — Вдома.

Слiдчий. — Неправда. Нашi спiвробiтники це перевiрили.

Двоноженко. — Я ходив до лиману, прогулювався.

Слiдчий. — Нiчна прогулянка пiсля трудового дня?

Двоноженко. — Я поки що не працюю, розрахувався, матерi допомагаю по господарству.

Слiдчий. — А де працювали?

Двоноженко. — У будiвельно-монтажному управлiннi № 1, муляром-пiчником. Там платять мiзер. Обслуговую дачникiв, маю i для матерi, i на алiменти.

“Он воно що, — подумав Гриб, — у нього робiтнича закваска. Треба до профкому зателефонувати. Там, напевне, дещо скажуть про нього”.

Слiдчий. — Уночi на квартирi Галини Свiчкар були?

Двоноженко. — Нi.

Слiдчий. — Чому одяг мокрий?

Двоноженко. — Коли йшов берегом лиману, несподiвано впав.

На руках у Володимира були свiжi подряпини. Вiн пояснив, що упав на камiння. Перевiрили: у вказаному мiсцi нi кущiв, нi гострого камiння.

Почали вiдтворювати час i мiсце перебування Двоноженка тiєї нещасної ночi. Хто, коли i де мiг його бачити.

Вiдповiдно до показань свiдкiв, увечерi о 21 годинi 47 хвилин Двоноженко рейсовим автобусом поїхав до райцентру. А там, на автовокзалi, о 2 годинi 54 хвилинi бачили його без шапки, у тiлогрiйцi i ватяних штанях. Рейсовим автобусом у бiк села вiн не поїхав.

О п’ятiй годинi ранку бiля лиману хтось крикнув: “Ей, там, на човнi, перевезiть!”. Це чув сторож, який iшов вiд будки до мосту. При мiсяцi були виднi рухи чорної тiнi. Людина, лаючись, нагнулася бiля дерева, дiстала з кишенi пляшку i почала пити. Сторож подумав: мабуть, якийсь п’яниця заблукав, але в таку рань... Вiн бачив, як тiнь випрямившись, пiшла у бiк мiста.

А вбивство трапилося мiж четвертою i п’ятою годинами.

Слiдчий. — Ви це зробили?

Двоноженко. — Нi.

Гриб з досвiду знав: є злочинцi особливого сорту, вони до останку заперечують, здавалося б, очевидне, аби вiдстрочити те, що має неодмiнно вiдбутися. І в цi днi, тижнi, а то й мiсяцi такi люди нiби проживають друге життя, щось надолужують, чимось доповнюють своє iснування, i зустрiч з вироком для них є логiчною кiнцiвкою...

У лiкарнi дiти розповiли, що прокинулися вночi вiд крику матерi, яку побачили зiгнутою, хтось бив її по головi, по плечах. Свiтланка i Сашко упiзнали батька по його зросту i хриплуватому голосу. Вiн весь час промовляв брутальнi слова. Кинулись захищати — вiн i їх почав бити чимось металевим по головах. Якби не сусiди...

Нарештi, ще два докази: на тiлогрiйцi i штанях Двоноженка, який не обмивав їх, залишилась кров, i вона, як засвiдчив лабораторний аналiз, належала Галинi Свiчкар. Обстежили також молоток (мулярське знаряддя), який валявся у квартирi потерпiлої. На ньому залишилися вiдбитки пальцiв Двоноженка. А свiжi подряпини на руках — вiд розбитої вiконної шибки...

Сумнiвiв бiльше нiяких: убивця Дво­ноженко. І вiн, затиснутий неспростовними доказами, визнав вину. Тiльки з певним “уточненням”: “Я робив усе несвiдомо”. Однак судово-медична експертиза розвiнчала прикидання: психiчними хворобами вiн не страждає, в момент вчинення злочину мiг дати звiт своїм вчинкам i керувати ними. Тодi вiн сказав: “Я убивав, ридаючи”.

Убивцю покарано. Суд винiс вирок: 15 рокiв позбавлення волi у виправно-трудових колонiях посиленого режиму.

А дiти? Їх узяли на своє утримання родичi потерпiлої...

Коли злочин перед очима, коли вирує гнiв, то бачиться i оцiнюється передусiм саме дiяння. Коли ж минає час, коли покарання настало, коли нiхто вже не закликає до помсти, тодi значення набувають мотиви i причини.

...І людський суд.

Михайло БАЛТЯНСЬКИЙ.

Ізмаїл,

Одеська область.