№ 116 от 12 октября 2017 г.

«Допомагаючи літнім, сама молодію»

Штрихи до портрета сучасника


«Коли таким людям надаєш соціальну допомогу, – каже наша героїня, – то сповнюєшся почуттям повернення їм боргу за те, що завдяки їхньому життю і ти живеш».

Наша  рятівниця

ТЕТЯНА Синиця, невисока шатенка, з важкими пакетами в руках підходить до будинку. За кілька метрів від парадного кидає погляд на четвертий поверх. З кухонного вікна виглядає обрадуване обличчя господині квартири, куди прямує Тетяна Іванівна.
– Добрий день, дорога рятівнице, – розквітає на порозі Євгенія Андріївна Сидорець.
– Як тут у вас? – привітавшись, запитує Синиця. – Ніхто більше не падав?
– Бог милував, обійшлось, – ніякові­ючи, відповідає її чоловік.
Під час минулих відвідин цих людей вони удвох наважились її зустріти. Але Григорій Ількович, забувши про свої 94 роки, посковзнувся на паркеті й так ударився об підлогу, що довелося викликати «швидку».
Ще раніше «відзначилась» і Євгенія Андріївна. Вранці, підводячись із ліжка, вона підвернула ногу, і за порадою лікаря дочка купила їй в аптеці наколінник. Кульгаючи і спираючись на паличку, травмована жартує, мовляв, усе це через те, що не з тієї ноги встала…
Тетяна Іванівна несе пакети на кухню, довіривши Євгенії Андріївні розбирати і складати продукти, готувати сніданок, а сама прямує до Григорія Ільковича. Соціальна працівниця його першим обслуговує. Веде до ванної кімнати, і він по-молодечому чепуриться, виконує весь комплекс ранкового туалету.
Поки подружжя займається своїми справами, Синиця вже виконує свої обов’язки: перестеляє ліжка, використану білизну складає в пакет, щоб відвезти у пральню. Пилососить, миє підлогу. Вибиває килимки. Ретельно протирає вологою серветкою меблі. Перевівши Григорія Ільковича  з однієї кімнати в іншу, почергово провітрює приміщення.
Після цього Тетяна Іванівна допомагає господарці на кухні. Обох годує, миє і складає посуд. На прохання Євгенії Андріївни прасує кілька  речей. Нарешті із господарями складає список покупок, які треба буде принести наступного разу. Побажавши обом доброго здоров’я, прямує до виходу.
– Спасибі, наша рятівнице, – проводжаючи, дякують Сидорці. – Ви нам продовжуєте життя.
Такими ж словами Тетяну Синицю зустрічає ще одна пара, яка мешкає в іншому кінці міста. Зараз вона – до них.
…Розповідаючи про відвідини підопічних, Тетяна Іванівна ніби заново переживає те, що з нею відбувалося вчора й сьогодні.

Вимушене  покликання

– ВАШІ колеги, Тетяно Іванівно, кажуть, що ви маєте особливе покликання допомагати немічним людям.
– Це покликання вимушене. Так склалося.
За словами Синиці, вона завжди вважала себе удачливою, навіть не здогадувалася, що й удачу підстерігає невдача.
Усе в неї складалось якнайкраще. Середня школа – із золотою медаллю. Київський інститут легкої промисловості – з червоним дипломом. Робота інженером на швейній фабриці. Чоловік, Анатолій Синиця, – льотчик-інструктор Васильківського аеродрому. Двокімнатна квартира в центрі міста. Прекрасні син і дочка…
Щемним спомином залишились у пам’яті роки служби чоловіка в Читинському авіазагоні. Там вона подружилася з такою ж, як сама, дружиною льотчика-винищувача Вірою Гречко. Тетяна працювала в ательє, Віра викладала у школі зарубіжну літературу. А в часи дозвілля вони влаштовували родинні «вогники», де Віра читала свої вірші, під гітару виконувала свої ж пісні. І життя здавалося дарунком долі.
Та от чоловік Віри не повернувся з польоту. Якби не вміння Тетяни вгамовувати чужий біль, Віра давно наклала б на себе руки. В одному вірші, присвяченому подрузі, є слова: «І розсудлива Тетяна мене витягла із рани».
Незабаром Синиця подає рапорт про відставку, і разом із дружиною та дітьми повертається до Василькова. Друзі допомагають влаштуватися на аеродромі, де свого часу Анатолій стажувався і служив.
– У колишній нашій квартирі, – продов­жує Тетяна Іванівна, – вже хазяйнували інші люди. Нам запропонували службове приміщення, де ми й оселились. Я осво­ювалася на роботі  в ательє. Толя переживав, що справну бойову техніку почали різати на металолом.
А тут нова біда – розпався Радянський Союз. Люди в розпачі. Вперше і востаннє я побачила Толю напідпитку. Схилившись мені на плече, він заплакав: «Літаків жаль, такі літаки…» Я заспокоювала як могла.
Через деякий час родичі й сусіди заспокоювали мене. На тренуваннях із порятунку потопаючих на річці Росава вода потрапила чоловікові в дихальну систему, а відкачати її не змогли. Мені запропонували звільнити службову квартиру.
Куди переїхати? Син кличе в Макарів, де живе з дружиною, в них є донечка, вона скучила за бабусею. А в Білій Церкві – дочка з чоловіком, у них свій будинок.
І синочок росте. Вирішила перебратися до них. Васильків поряд, де похований Анатолій. Приношу на його могилу квіти.
– А роботи за фахом у Білій Церкві не знайшлося?
– Навіть не намагалася шукати. У Василькові допрацювала до 55 років, пенсію оформила ще за старим законом. Допомагаю дочці. Внук підріс, хоче бути льотчиком. У мене з’явилося більше часу, і я за оголошенням влаштувалася соціальним працівником. Обслуговую дві родини, в яких із різних причин немає родичів. Тут серце цілком віддаю немічним. Допомагаючи їм, приглушую в собі особисте горе. Але душу гріє інше почуття – ніби повертаю їм борг за те, що завдяки їхньому життю і сама живу.

«І  пішла  б,  але  звикли  вони  до  мене»

– ХТО оплачує вашу роботу?
– Кабмін переклав це на місцеву владу, а її бюджет дірявий. Жодного разу без затримки не одержувала ці нещасні півтори тисячі гривень. Працюю на півставки. Щопонеділка і щочетверга обслуговую дві родини, на кожну з них передбачено дві години. Цього часу може вистачити, якщо працюєш нашвидкуруч, як-небудь. А я так не можу. Іноді до трьох і більше годин проводжу з підопічними. На виробництві так не втомлювалась, як із ними. І пішла б від них, але звикли вони до мене.
– А ви?
– І я до них.
– Ваші колеги теж так працюють?
– Ой, ні. Більшість просто не витримує. Влада обіцяла платити соціальним працівникам по дві з половиною тисячі, й з’явилися бажаючі обслуговувати немічних. Та коли оплату то затримують, то дають тільки половину, ентузіастів поменшало. А людей, які потребують таких послуг, стає дедалі більше. «Підкидає» їх і ота проклята війна в Донбасі. Коли вже вона зачахне?

Біла Церква, Київська область.