№ 110 от 22 июня 2011 г.

Він за мир ішов у бій

Пенсіонерка Інеса Трохимівна Ткачова з Миколаєва надіслала вирізку з газети “Колгоспний ранок” від 15 грудня 1984 року, де опубліковано спогади її чоловіка Івана Семеновича Ткачова про Велику Вітчизняну війну. “Він помер 1977 року від воєнних ран, — пише Інеса Трохимівна, — але нагадування про пережите, думаю, буде корисним для нинішньої молоді, зокрема для його дітей та внуків. Він ішов у бій, щоб на Землі зберегти мир”.

“ВІЙНУ я зустрів 16­річним хлопцем, — розповідав Іван Семенович Ткачов. — Як заведено в селах, мої ровесники влітку допомагають дорослим. Я пас худобу. Пригнав недільного червневого дня корів із пасовища і не міг упізнати свою завжди веселу, невтомну матір.

— Що трапилось, мамо? — поцікавився, переступивши хатній поріг.

— Війна, синку, — відповіла неслухняними сполотнілими губами.

У свій перший бій я вступив 1942 року на Дону під станицею Курмоярською. Це були бої, в яких випробовувалися наша відданість Батьківщині, вміння тримати в руках зброю.

Запеклі бої точилися 1944 року за визволення Білорусії. Я тоді командував взводом управління мінометної батареї при стрілецькій дивізії. Пам’ятаю бій під Полоцьком. Мій нашвидкуруч виритий окоп був у кущах ліщини. Свист снарядів здавався вже звичним. Я відповз на декілька метрів від окопу, щоб краще роздивитися позиції противника. Озирнувся через якусь хвилину — й очам своїм не повірив: на місці куща ліщини зяяла вирва. Пряме влучення в окоп, де я щойно лежав. У наступну мить я вже продовжував спрямовувати вогонь мінометів на ворожі позиції.

Закарбувався в пам’яті наш похід на Захід. Треба було бачити очі представників визволених народів. Литовці, латвійці, поляки зустрічали радянських воїнів, як найрідніших людей. Квітами встеляли дорогу переможців, обіймали нас, як рідних братів.

На воєнних дорогах я зустрічав людей різних національностей. Лише в моєму взводі були представники половини радянських республік. Усіх об’єднувала ненависть до ворога. Траплялися випадки, коли нашу долю вирішували секунди, міліметри. Пам’яттю про ті роки залишилися зарубцьовані на тілі рани від двох контузій, дві медалі “За бойові заслуги” й орден Великої Вітчизняної війни II ступеня.

Яким щастям для вчорашніх воїнів було повернення з фронтових доріг. У післявоєнному 46­му я знов у рідному селищі Дворічна. Одружився. Багатьох друзів і знайомих зустрічав, прикро було чути від них сумні звістки: загинули син, брат, батько. А я хоч і з підірваним здоров’ям, але живий.

І все ж треба було піднімати зруйноване війною господарство Дворічанського району Харківщини. Сил не шкодували. З часом невпізнанно змінилися наші села. Оновились, помолоділи. Потужна техніка прийшла на допомогу хліборобам, нові методи праці з’явилися.

Я вивчився на юриста, очолюю Дворічанську районну юридичну консультацію. Захищаю права та інтереси людей праці вже на мирній ниві. Працюю і цим зміцнюю спокій на планеті. Розповідаю про свою фронтову юність молодим і передаю їм священну заповідь: “Бережіть мир!” Я за нього йшов у бій”.


Надіслала Інеса ТКАЧОВА.
Миколаїв.


Від редакції. Спасибі, шановна Інесо Трохимівно, що зберігаєте спогади про тих, хто в роки Великої Вітчизняної війни захистив Вітчизну від загарбників. Так, як ви, роблять Петро Васильович Швець із Києва, Григорій Іванович Рак із міста Хуст Закарпатської області, Анатолій Петрович Грищенко з міста Бар Вінницької області, Лариса Антонівна Невелюк із Краснодона, Василь Сергійович Ночовний з Ніжина та багато інших наших читачів, які повідомили про це у своїх листах. Вони також вважають, що пам’ять про жахи минулої війни сприятиме збереженню миру на Землі.