№ 103 от 10 июня 2011 г.

Запишіть мене до Підгурської

Портрет сучасника

Таке прохання пацієнтів щодня виконує реєстраційна служба першої стоматологічної поліклініки столиці.

Червоний диплом

–ВАЛЕНТИНА Шумська! — секретарка урочисто наголосила на першому складі прізвища і додала: — Незмінний комсорг курсу.

Невисока струнка дівчина з перекинутою наперед косою під оплески присутніх вийшла з шеренги однокурсників і попрямувала до столу президії. Довкола нього стояли керівники київського медучилища
№1. Перед ними лежали стоси дипломів двох кольорів — синього й червоного.

Серед запрошених були й батьки Валi — Андрій Нико­нович та Марія Григорівна. Їй і старшому братові Леоніду вони часто повторювали: “Якщо працювати, то найкраще, якщо вчитися, то на “відмінно”. Протягом трьох років Валентина жила за цим правилом. З усіх предметів одержувала “п’ятірки”.

Валентина встигала і до лекцій приготуватися, й театр відвідати, і в спортивних змаганнях узяти участь. А як постало питання, кому очолити комсомольську організацію курсу, всі скандували: “Шумська, Шумська!” Її прізвище звучало на цьому майданчику, коли представники управління фізкультури і спорту вітали її, чемпіонку області серед дівчат із забігу на сто метрів. І ось тепер...

Щойно директор вручив їй червоний диплом, повітря ще гойдалося від тушу, виконаного духовим оркестром училища. Валентині дали слово. Вона схвильовано заговорила про щасливі роки навчання, про талановитих викладачів. А за надану можливість здобути обрану професію дякувала радянській владі, яку батько з матір’ю захищали в роки Великої Вітчизняної. Присутні аплодували, коли дівчина навела факт iз родинної історії. Перев’язуючи після бою одного бійця, медсестра Марія не знала, що рятувала життя своєму майбутньому чоловікові Андрію Шумському.

— Он звідки у тебе любов до медицини, — посміхнувся директор училища. — Тож будь їй вірною до кінця...

І кружляла вона у вальсі на випускному вечорі. І на світанку всім курсом з високого берега Дніпра зустрічали сонце. Його перші промені осяяли початок самостійного життя.

Родом iз радянського часу


–І ЧИМ далі відходиш від тієї зворушливої миті — зустрічі сонця, — розповідає Валентина Андріївна, — тим дорожчою вона стає. Думаю, люди мого віку погодяться зі мною в тому, що ми відбулись як спеціалісти саме завдяки тодішньому, повному світлих надій і романтики, ладу. Ми родом із нього.

З огляду на сьогоднішні реалії розповідь моєї співрозмовниці може здатися пишномовною. Та спробуйте заперечити людині, в якої роками складалися погляди на життя, а в душі глибоке коріння пустили гуманні принципи та ідеї. Валентина Андріївна має вагомий аргумент — власну трудову біографію.

Після одержання диплома до неї підійшов представник Київської станції швидкої допомоги і запропонував посаду виїзного фельдшера. Романтично налаштована Валентина про таке хіба що тільки мріяла. Бути готовим за першим викликом допомогти хворому — що могло бути кращим і почеснішим?!

Побачивши в театрі за п’єсою Олександра Корнійчука виставу “Платон Кречет”, Валентина остаточно впевнилась у правильності свого вибору. Як і сценічному герою, їй захотілося стати хірургом, рятувати людей від недуг та болю, “дарувати їм тисячі сонячних днів”.

Благородні поривання абітурієнтки мудрий голова прий­мальної комісії Київського медичного університету (на той час — інституту) імені Олександра Богомольця схвалював. Але тричі повертав заяву, щоб переписала на інший факультет, оскільки, мовляв, хірургія не для жінок. Та наполегливість Валентини взяла гору. Її зарахували до стоматологічного відділення хірургічного факультету.

Глибоке вивчення предметів, активна участь у науковому гуртку, розробка власних тем і, нарешті, одержання диплома з відзнакою — от і промайнули студентські літа. Їй пропонували посаду наукового працівника вузу — відмовилася. Хотілося практичної роботи. Підписала направлення у Васильківську районну центральну стоматологічну поліклініку, де проходила інтернатуру. Через рік запросили у студентську поліклініку. А з квітня 1988-го Валентина — провідний спеціаліст першої стоматологічної поліклініки Києва.

Щастя не чекають. Його знаходять

–ТАК співається у відомій пісні, — продовжує розповідати Валентина Андріївна. — Приклад щасливої родини показували мої батьки. Вони жили в мирі, злагоді й любові. Ми з братом буквально купались у цій чудовій аурі. Своє професійне щастя я знайшла в улюбленій роботі. А на міцну родинну основу ми поставило його з колегою Анатолієм Підгурським, на чиє прізвище перейшла. Він працює в цій же поліклініці фельдшером швидкої допомоги.

Ще за радянської влади, маючи двох дітей, одержали трикімнатну квартиру. Син Володя після закінчення Національного економічного університету працює за фахом, дочка Вікторія пішла моєю дорогою — стала лікарем-стоматологом.

На жаль, батько десять років тому помер. Мамі 86 років, живе в селі Рославичі під Васильковом. У вихідні їздимо з Анатолієм до неї, допомагаємо поратися на городі...

* * *

Під час нашої розмови до кабінету завітав колега Підгурської Олександр Богданович Коваль. Коли, порадившись з якогось питання, він пішов, Валентина Андріївна сказала:

— Лікар потужного таланту. Ми з ним постійно радимося, як краще лікувати пацієнтів. Це щастя — працювати з такими фахівцями.