№ 66 от 13 апреля 2011 г.

Небо Леоніда Каденюка

Щоранку розкривалися нові квіти

— У ПЕВНЕНОСТІ й оптимізму додавала та обставина, що в кораблі ти не сам, що поруч ще п’ятеро друзів-космонавтів. Наш екіпаж був міжнародним: командир корабля Кевін Крігел, пілот Стівен Лінді й бортінженер Уїнстон Скотт — американці, а також астронавти японець Такао Доі, індіанка Калпана Чавла, яку ми називали Кейсі відповідно до перших літер її імені та прізвища англійською мовою, я — громадянин України. У кожного були свої обов’язки.

Мені належало виконати біологічні експерименти з трьома видами рослин: Брасіка рапа, соя і мох. Передбачалося вивчення впливу стану невагомості на розвиток рослин, у тому числі на їхній фотосинтетичний апарат, запилення та розвиток зародка, експресію генів у тканинах сої і рапи, вміст фітогормонів у рослинах рапи, вуглеводний метаболізм та ультраструктуру клітин проростків сої, на процес їхнього ураження патогенним грибом фітофтори.

Однією з найвідповідальніших процедур експерименту було запилення квітів Брасіки рапи. Цікаво було спостерігати, щодня внаслідок швидкого розвитку з’являлися нові квіти, і я щоранку “підпливав” до них, поливав з допомогою шприца й запилював. Щоб відрізнити, які квіти і в який день запилювалися, маркував їх невеликими різнокольоровими стрічками. Кожному дню відповідав свій колір. Саме з ними й виникли певні ускладнення після того, як помилково в політ мені відправили не той комплект допоміжного обладнання. Довелося робити все, щоб ця обставина не вплинула на процес виконання експериментів.

А внизу за мене тримали кулаки


КРІМ ЦЬОГО, я виконував експерименти, запропоновані вченими Київського інституту системних досліджень людини за темою “Людина і стан невагомості”. Вивчався вплив стану невагомості на сприйняття деяких фізичних явищ, з якими людина постійно стикається на Землі. Наприклад, сприйняття плину часу в невагомості. До програми досліджень екіпажу також входило спостереження за Сонцем, що передбачало виведення у відкритий космос супутника “Спартан”, з допомогою якого мали проводитися спостереження та дослідження Сонця. Процесом виведення його з “черева” “Колумбії” керувала Калпана Чавла. На жаль, опинившись за бортом корабля, “Спартан” втратив керованість. І довелось Уїнстону й Такао, вдруге вийшовши у відкритий космос, “заганяти” його назад, у відсік так званого корисного навантаження.

— Звичайно, вся увага була зосереджена на експерименті. А був час думати про тих, хто залишився на Землі й тримав кулаки за успіх вашої космічної мандрівки?

— У вільний час, якого було обмаль, в уяві інколи спливали обличчя близьких і рідних людей, друзів, товаришів, навіваючи думки про сім’ю, братів, матір і батька, якого замучили сім осколків після війни і він, на жаль, не дожив до цього польоту.

Земна доба — 90 хвилин
— ЩО ВГОРІ приємно вражало, а що викликало смуток чи прикрі думки?

— Вражала неймовірна краса планети Земля. Але, дивлячись на неї з космосу, я з неприхованою гіркотою констатував, що прошарок атмосфери, в якій існує життя на Землі, надзвичайно тонкий. При цьому виникали думки, як недбало ми ставимося до своєї природи. Єдиним природним “панциром”, який захищає нашу планету від можливих космічних катаклізмів, є її атмосфера. Мене, як землянина, ця обставина також неприємно вразила, бо я зрозумів, що Земля з боку космосу фактично не захищена.

У просторах Всесвіту, де вона здій­снює свій шлях навколо Сонця, в русі перебуває велика кількість інших природних космічних об’єктів, здатних загрожувати не лише всьому живому на ній, а й узагалі існуванню Землі як планети. З висоти вона сприймається не як набір держав, розділених кордонами, а як одне ціле, а людство — єдиним екіпажем космічного корабля з назвою “Земля”, який зі швидкістю 30 кілометрів за секунду летить у просторах космосу навколо Сонця. Її унікальність і принади у Всесвіті не сумісні з воєнною діяльністю людини.

В орбітальному польоті розуміння “земна доба” втрачає свій сенс. Адже тривалість одного витка навколо Землі на висоті близько 300 кілометрів приблизно 90 хвилин, які розподілялися так: 50 хвилин “Колумбія” летіла на денному боці орбіти й 40 — на нічному. Більша тривалість “дня” зумовлена висотою польоту. Таким чином, 24 години земної доби “спресовувались” у 90 хвилин орбітального польоту. Упродовж 16 робочих годин польоту (від підйому до відбою) навколо Землі ми 11 разів спостерігали схід і захід Сонця. Саме стільки разів усередині “Колумбії” день змінювався на ніч і ніч на день. До таких незвичайних для людського організму змін також треба було звикати.

У космос із нами прибули й земні звички, наприклад, спати, робити ранкову зарядку, їсти, відпочивати, розважатися тощо. На Землі ми можемо спати тільки горизонтально до її поверхні. А на орбіті панує своя “фізика”. В умовах невагомості можна спати будь-де: на підлозі, на стіні й навіть на стелі. Там немає явища “впасти”. Проте у спальному мішку, закріпленому на стіні, поки замок-змійка не застібнутий, у мене було відчуття, що випадаю з нього. Це примушувало виконувати руками інстинктивні “хапальні” рухи. Хоч-не-хоч, а спати у такому стані треба було вісім годин.

Далі буде.