№ 8 от 18 января 2011 г.

Рубець на тілі родини й... країни

Заробітчани

Заробітчани, або трудові мігранти, — так ми називаємо тих, хто залишає свою домівку, родину, країну і їде світ за очі навіть не в пошуках кращої долі, а заради можливості всього-навсього заробити на прожиття...

Показова статистика


СКІЛЬКИ їх в Україні? Насправді жодна державна установа чи правозахисна організація не знають точної кількості. З іншого боку, так само немає офіційних даних про те, які ж суми привозять українські громадяни із-за кордону, і як ці гроші відображаються в економіці нашої держави.

За даними експертів, українці найчастіше полюбляють виїжджати до Росії — 6,1 мільйона осіб, Польщі — 4,2, Угорщини — 1,8, Молдови — 1,3, Білорусі — 0,9, Словаччини — 262 тисячі, Туреччини — 177, Румунії — 116, Чехії — 97, Німеччини — 96 тисяч.

Експерти вважають, що таке явище, як трудова міграція, ніколи не буде подолано. Завжди знайдуться країни, зацікавлені приймати мігрантів як низькооплачуваних із низьким професійним рівнем, так і з високою кваліфікацією. Заробітчани, хоч би як дивно це звучало, — потреба сучасного світового ринку, говорять фахівці.

За офіційними даними, нині за межами України працюють 221 139 її громадян. За неофіційними — від двох до семи мільйонів...

Дев’ять із дванадцяти місяців


СТІЛЬКИ часу не бачать діти свого батька, коли він на заробітках у Москві. “А вони не сумують?” — запитувала я Ольгу, свою подругу з Тернополя. “Звісно, сумують, але вже звикли...” Історія цієї родини показова. На прикладі Олі й Віктора стає зрозуміло, як з однієї проблеми: де людині, яка живе в маленькому містечку, заробити грошей, — випливають одразу три. Перша — куди поїхати, щоб добре заробити, друга — як на відстані зберегти сім’ю, і третя — як впливає відсутність одного з батьків на дітей.

До Москви Віктора покликав родич, чоловік дружининої сестри, який на той час там уже добре освоївся. Торгували привізними фруктами, заробляли досить пристойно, жили нелегально — уп’ятьох в однокімнатній квартирі. По 3-5 місяців працював, а потім на тиждень — додому. Бувало, що й півроку рідних не бачив. “І навіть не умови життя та 12-годинний робочий день, коли світу білого не бачиш, а туга за рідними найбільше підкошує,” — зізнавався Віктор.

А натомість — гарний ремонт у квартирі, модний одяг, якісне харчування, можливість дружині не працювати, а займатися лише дітьми, батькам допомогти. Донечка вчиться балету, син опановує гру на скрипці. “Діти повинні здобути повноцінну освіту й мати найкраще,” — так вважає їхній тато. І знову вирушає до Москви. А відстань, як відомо, не сприяє зміцненню стосунків. Чоловік зустрів іншу. Закохався... Туга, біль, зрада, образи. Одне слово, сімейна драма. Згодом, коли пристрасті трохи вляглися, Віктор зрозумів, що то була навіть не любов, а потреба у спорідненій душі там, далеко від коханої, дітей. Мудрість і любов дружини повернули Віктора у сім’ю.

Щоб не випробовувати долю вдруге, вирішив “зав’язати” з Москвою. Працював у Калуші кореспондентом, фотографом, будівельником, та все марно. “Таких грошей, як “там”, тут не заробиш. А сім’ю потрібно одягати, годувати, та й діти підростають, треба відкладати на “університети”, — говорив Віктор. І Москва знову його покликала. Але перед від’їздом він сказав дружині: “На знак нашої любові народи мені ще одну донечку...” Марічці вже два рочки. Тато приїздить рідко, проте обіцяє, що намагатиметься приїжджати частіше. Спілкуються завдяки електронним листам та скайпу (це коли на відстані один одного бачиш і чуєш). “Нехай поки що так. Може, з часом щось зміниться в Україні на краще, і відпаде потреба їхати заробляти світ за очі. Принаймні, впевнений, що мої діти й дружина матимуть усе необхідне”.

Слухала Віктора, дивилась у його сумні очі й подумалося: “Мати все необхідне... Хіба це не надто дорога плата за те, що діти не бачать тата, а тато — як ростуть його діти? Що дружина й чоловік не мають можливості все робити разом, виховувати своїх дітей, а діти — бачити разом маму й тата? А для скількох сімейні драми так і залишилися рубцем на все життя?..”