№ 109 от 19 июня 2010 г.

За сто метрів від брата

22 червня землю накрила чорна хмара. У горнило війни разом із мільйонами земляків потрапили й рідні брати Литовки — Павло і Віктор. 1941-го вони були далеко один від одного, та під час оборони Севастополя їхні батальйони перебували майже поряд...

Курсанти, до бою!


ВІКТОРА Литовку війна застала 17-річним студентом Дніпропетровського гірничого інституту. 15 липня він уже курсант військово-морського артилерійського училища в Севастополі. Місто з перших днів війни стало прифронтовим. Щоночі німецькі літаки скидали на парашутах у бухти великі донні міни. Наші моряки їх розміновували, часто ціною власного життя...

У ніч на 30 жовтня курсантський батальйон здійснив 35-кілометровий марш-кидок назустріч німецьким військам, які намагалися захопити місто. В долині річки Кача під Бахчисараєм закипіли перші запеклі бої на кримській землі. П’ять днів і ночей курсанти оборонялися, затримуючи німецькі війська до приходу Приморської армії. Після цих боїв батальйон зайняв оборону в долині Кара Коба й тримав її близько чотирьох місяців, було відбито два наступи ворога — ціною життя 104-х молодих бійців! Тому за рішенням командування в лютому 1942 курсантів евакуювали на Кавказ для продовження навчання.

За крок до мрії


У СЕРПНІ 1943 року Віктор брав участь у визволенні Донбасу. В бою за Макіївку гармата, командиром-навідником якої він був, знищила два німецьких танки. Моряків-артилеристів протитанкової дивізії солдати прозвали “морським бастіоном”.

Після визволення столиці Донбасу Сталіно (Донецьк) наші війська просувалися далі на південь України. За 30 кілометрів від Дніпра вони зустріли потужну оборону німців на Нікопольському плацдармі. Тут Віктора було тяжко поранено. Але рани, коли бойовий дух піднесений, загоюються швидко. І от він уже командир гармати в 26-й мотострілецькій бригаді на плацдармі в Криму, на південному узбережжі Сиваша. Визволяти Севастополь, як він завжди повторював, — велика честь для нього. В березні 1944 його відкомандирували в Челябінськ до навчального танкового полку, де готували кадри для самохідних артилерійських установок.

Останній постріл війни

НА ПОЧАТКУ 1945, визволивши чехословацьке місто Опава, наші війська продовжували переслідувати фашистів. Просуваючись гірськими дорогами, щоб не потрапити в пастку, самохідна установка Віктора Литовки рухалась із зарядженою гарматою. За 40 кілометрів від Праги 10 травня екіпаж наздогнала радісна звістка: Перемога! Війну закінчено, тож гармату треба розрядити, тобто зробити постріл. За 200 метрів від дороги, де зупинилася самохідка, виднівся лісок. Перевірили: мирних жителів у ньому не було. І тоді Віктор Литовка натиснув на спусковий механізм гармати. Прогримів останній, уже мирний постріл. Його чекали довгих 1418 днів і ночей.

За іронією долі

ВОЄННІ дороги Павла Литовки були іншими. Восени 1940 19-річного юнака призвали на дійсну службу на Дунайську військову флотилію в Ізмаїл, у 46-й окремий зенітний артдивізіон. 22 червня о четвертій годині моряки флотилії вступили в бій з фашистами й утримували кордон на Дунаї до 15 липня, відбивали всі спроби німецько-фашистських військ висадити десанти на лівий берег Дунаю і Прута.

Та коли війська Південного фронту відходили на схід, флотилія здійснила перехід до Одеси, де прикривала відступ радян­ських військ через Південний Буг і Дніпро, руйнувала переправи німецьких військ, брала участь в обороні Миколаєва й Херсона. 30 жовтня батальйон морської піхоти було доставлено в Севастополь. Піхотинці зайняли оборону в долині Кара Коба поряд із позиціями курсантського батальйону, де воював Віктор. Перебуваючи на відстані ста метрів один від одного, братам так і не довелося зустрітися...

Замість епілогу

У ТРАВНІ 1942 Павло був поранений і евакуйований на Кавказ. Під час десантних операцій у районі Новоросійська він загинув. На останньому фото, яке встиг надіслати батькам, на звороті він написав: “Я не шукаю безсмертя після смерті, я хочу жити, доки живий”.

Віктору Литовці з горнила війни вдалося вийти живим. Нині йому 87 років, живе в місті Ромни Сумської області. В матеріалах для публікації, люб’язно наданих його сином, Володимиром Литовкою, нас зацікавив один факт: загадкова роль Севастополя.

— Це пов’язано з нашим дідом по материнській лінії Федором Петренком, — розповів Віктор Кирилович. — Ще в Кримську війну 1853-1856 років він брав участь в обороні Севастополя. Нагороджений срібною медаллю “За защиту” й отримував довічну імператорську пенсію за участь в обороні міста. Тому для нас було важливо підхопити цю естафету від діда, хай і через століття.