№ 169 от 24 сентября 2009 г.

Передвиборний аврал

Передвиборний аврал

На тему дня

Неофіційний етап виборчої кампанії характерний перегрупуванням коштів олігархів, які розкладають яйця в різні кошики, щоб зачепитися за котрогось із фаворитів після виборів. Не гаючи часу, лідери майбутніх перегонів блукають країною, поливають брудом один одного, осипають обіцянками виборців, дурять по-чорному, аби тільки виманити їхні голоси.

Знаряддя “бютівських” агітаторів

НА ПОЧАТКУ вересня Тимошенко оголосила “пряме прем’єрське правління”. На всіх телеканалах пролунало: “Слухайте, дивіться всі!” — йде Всеукраїнський з’їзд голів сільських і селищних рад. Захід нібито для створення Всеукраїнської асоціації голів місцевого самоврядування з аудиторією понад 10 тисяч так званих делегатів та запрошених. Користуючись відсутністю в залі тих, хто заважає Юлії Володимирівні працювати, вона вхопила бика за роги, “залучаючи” самоврядовців до формування державного бюджету.

Насправді то була спроба створити ще один загін виконавців звичайнісінького передвиборного адмінресурсу. Тимошенко вже вдруге збирає цих агітаторів-аматорів — сільських і селищних голів, бо в селах ще є виборці, які традиційно (ще з радянських часів) дослухаються до влади. Промова прем’єрки рясніла обіцянками, як ялинка іграшками. Вона, мовляв, усе спростить, усе налагодить.

“Тепер ВИ будете управляти самостійно(!), нікуди не підете на уклін... Усі законопроекти будуть прийняті так, як вам потрібно... Ми збільшимо ваші повноваження до п’яти років... Ми приймемо бюджетний кодекс як не тепер, то в лютому наступного року...” А очі її благально промовляли: “якщо забезпечите мені перемогу”.

А 10 тисяч самоврядовців, зачаровані солодкими словами прем’єрки, на кожну обіцянку відгукувались оваціями. А хоча б один із них наважився спитати: а як же з колишнім передвиборним “проривом”, на якому вона прорвалася до парламенту, а відтак — у прем’єрське крісло? Тим самим “проривом”, що завершився системною кризою — економічною, соціальною, політичною, міжвідомчою запеклою гризнею. Чому обвалена гривня, чому лютує інфляція, нестримно піднявши ціни буквально на все? Та ні, то не Юлина вина, бо вона єдина, яка працює. Дарма що більше язиком.

Не спитав ніхто, чому Україна найбільше серед держав світу постраждала від клятої кризи? Чому її фракція не підтримала законопроект про підвищення мінімальних зарплат та пенсій? Каже, немає грошей. А керівник фракції комуністів Петро Симоненко вже не вперше пропонує взяти в державну монополію виробництво горілчаних і тютюнових виробів, що дасть до 30 відсотків Державного бюджету. Та олігархи самі у себе не заберуть курку, що несе золоті яйця. Для сільських і селищних голів знайшлися гроші у півтора-два рази збільшити зарплати. А людям що? Подальше злидарювання. Бо що можуть оті голови, крім агітації? У багатьох вимираючих селах у них одна робота — видати довідку про смерть.

До виборів далеченько, а деякі солоденькі обіцянки вже тануть, як роса на сонці. Не один раз було сказано, що ціни на газ цього року не зростатимуть. Та не так сталось, як обіцялось. Втрутився головнокомандуючий “незалежної” України — Міжнародний валютний фонд і розпорядився з 1 жовтня підвищити ціни, а далі те саме буде поквартально — 20 відсотків. Знову з великого передвиборного галасу вийде той самий “прорив”.

Колишні та бувалі

ЛІДИРУЮЧИ у передвиборному марафоні, Юлія Тимошенко, на відміну від інших претендентів на президентський трон, гав не ловить. “Вони балакають, вона — працює”, “Вони заважають, вона — працює”... на себе. Серед претендентів, які засвітились і гучно заявляють про себе, переважно ті, що вже були на перших ролях у державі. І кожний із своїми обіцянками...

Незважаючи на те, що галицького вуйка Ющенка вже ніхто й не слухає, той претендує на другий президентський термін, бо за перший не встиг довести Україну до повного краху. Чи часу не вистачило, чи справних помічників. Свої “десять кроків назустріч людям” він повернув у зворотному напрямку: багаті, й він у тому числі, ні на копійку не поділилися з бідними; бандити сидять не в тюрмах, а переважно в державних кріслах. А що ж він ще встиг зробити за п’ять років? Відкривав “музеї голодомору” та “радянської окупації”; здійснив десятки сходжень на Говерлу; доглядав домашню пасіку; гостював в 15 своїх резиденціях; збирав трипільські черепки; на початку своєї президентської каденції вояжував по закордонах, а тепер ніхто не запрошує. Щоб його помітили у передвиборній тусовці, він як з писаною торбою носиться зі своїм проектом Конституції, мріючи отримати статус довічного сенатора.

Ще один добродій, на думку якого країні без нього не обійтися, — Литвин обіцяє “навести порядок у державному домі, облаштувати його під європейський стандарт”. Чому ж не навів порядку в тому домі, коли був головою Верховної Ради, а лише на посаді президента збирається це зробити? І таку обіцянку видає за правду. Що ж, у кожного своя правда, яку без брехні не захистити?

Є ще вундеркінд із сюрпризом Яценюк, якому для змін знадобився цілий фронт. А що він змінив на посаді голови Верховної Ради? Створив такий безлад, що сам ледь вислизнув з його завалів. З таким досвідом можна валити всю Україну... І тут без свого фронту не обійтися.

Вічному кандидатові в президенти Яну­ковичу ця посада потрібна, щоб виконати ті обіцянки, які давав ще перед тим, як обійняти посаду прем’єра. Обіцяв підняти мінімальні зарплати й пенсії, та, мабуть, не встиг. Так само нічого не зробив з другою державною мовою, бо дуже заважали. Незважаючи на все “небажання” стати членом НАТО, мало не потрапив до тієї пастки. А от братам-олігархам підсобити збільшити статки таки встиг, хоча про те анічичирк. Тож без президент­ського крісла цьому політичному важковаговику ніяк не розплутатись із своїми обіцянками-цяцянками...

Хмельницький.