№ 238 от 25 декабря 2008 г.

Відкритий лист президентові України Віктору Ющенку,

Відкритий лист президентові України Віктору Ющенку,

колишнім президентам Л.М.Кравчуку і Л.Д.Кучмі,

народним депутатам України,

обласних і районних рад

 

З УСІХ аграрних реформ, пережитих нашим народом за останніх півтора століття, найганебнішою виявилася так звана земельна реформа, затіяна керівництвом незалежної України. В її основу була покладена ідея приватизації землі, яка відібрала у хліборобів право на головний ресурс виробництва, а в держави й народу (місцевих громад) — право на володіння земельною рентою, котра як продукт колективної праці має бути спрямована на розвиток соціально-виробничої інфраструктури місцевих громад та на інші суспільні (державні) потреби, а не на індивідуальне збагачення.

Вболіваючи за утвердження соціальної справедливості в суспільстві й за економічні інтереси держави, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями, від себе особисто й від імені економічно свідомої громадськості ми змушені звернутися, згідно зі ст.40 Конституції України, до вищих органів влади держави з вимогою: сказати правду народові України про допущені помилки і призупинити необачно обраний у 1992 році курс на приватизацію землі, скасувати приватну власність на землю як найстрашніше зло після кріпацтва. Немає сумніву, що земельний переворот в Україні здійснили за допомогою іноземних радників безвідповідальні посадовці та лжевчені, ігноруючи всім кращим, що було досягнуто світовою історією, теорією і практикою земельних відносин та досвідом сільськогосподарських підприємств України.

Виявлено нехтування всесвітньо відомими положеннями “Декрету про землю” (1917 р.) й “Основного закону про соціалізацію землі” (1918 р.), згідно з якими приватна власність на землю скасовується назавжди і вона переводиться в народне надбання, чим забезпечується раціональна і соціально справедлива система землекористування, оскільки безпосередні землероби стають повноправними господарями на своїй землі, а доход від неї належить усім трудящим і використовується на загальнолюдські потреби. Оскільки саме ця система земельних відносин виявилась і, вочевидь, навіки залишиться найкращою з усіх, що їх пережило людство за свою історію, основним принципом якої була соціальна справедливість. Законодавчо приватну власність на землю можна лише скасувати, щоб позбутись успадкованого зла, але неприпустимо за допомогою закону чи в будь-який інший спосіб нав’язувати це зло нинішньому і тим паче майбутнім поколінням.

25 видатних учених США із 14 університетів і п’ять провідних спеціалістів департаменту сільського господарства США у листопаді 1991 року звернулися з відкритим листом до Президента СРСР М. Горбачова, в якому застерігали від необачних поворотів у землекористуванні. “Є побоювання, — писали вони, — що ви можете піти нашим шляхом (узаконити приватну власність на землю. — Авт.), дозволивши приватному сектору привласнювати більшу частину земельної ренти... Важливо зберегти суспільну власність на землю, щоб земельна рента була джерелом державних доходів...” Немає сумнівів у чесності, професіоналізмі й бажанні добра нашому народу авторів цього листа (серед них три лауреати Нобелівської премії в галузі економіки), бо вони на власному досвіді переконалися і краще від нас знають, що таке приватна власність узагалі й приватна власність на землю зокрема. Тому і радили залишити земельну власність такою, якою вона була в СРСР.

Деякі лжевчені та політики перекрутили суть діючої системи землекористування, що існувала до 1992 року, коли начебто держава була землевласником-монополістом, через що, мовляв, і виникла проблема “роздержавлення” та “приватизації” землі. Насправді ж та земля, яка на основі відповідних актів навічно закріплювалася за колгоспами, радгоспами, фабриками, заводами, шахтами й окремими громадянами (присадибні ділянки, дачі, городи, гаражі та ін.), була їхньою законною власністю, яку вони отримали від держави безплатно, але без права продажу й застави і з вилученням земельної ренти в бюджет. Що ж до держави, то вона володіла лише монополією на землю і доходом від неї — земельною рентою, що частково поверталася селу на соціальний розвиток місцевих громад і на потреби збереження та підвищення родючості землі.

При підготовці законодавчих актів з приватизації землі навмисно вилучено питання про земельну ренту. Йдеться перш за все про статтю 13 Конституції України, яка заперечує право приватної власності на землю, а тому за змістом відповідає знаменитому “Основному закону про соціалізацію землі” (1918 р.),
з тією лише різницею, що в ній відсутня теза про земельну ренту: “Лишки доходу від кращих ділянок направляються в розпорядження місцевих органів влади”. Адже якби ця теза увійшла до статті 13, то не було б ні ст.14, ні інших актів, що “узаконюють” приватну власність на землю.

Поняття “приватна власність” зводиться до визнання за кожною фізичною чи юридичною особою права на виняткове володіння тим, що вона створила своєю працею або одержала в результаті чесних відносин без обману і примусу. Однак це не стосується землі, бо вона — унікальний продукт Природи, до того ж належить усім людям, які її населяють, і не тільки нинішньому, а й прийдешнім поколінням. Жодного справедливого способу “привласнення” землі не існує. Споконвіку це ганебне явище утверджується через насильство, обман, ухвалення грабіжницьких законів, що має місце сьогодні й в Україні.

Нав’язування громадськості лжевченими та бездарними керівниками надуманої і практично нездійсненної ідеї, яку привнесли іноземні радники (“Землю — у приватну власність тим, хто її обробляє”), з економічної точки зору не має ніякого відношення до процесу виробництва, а приватна власність на землю — лише на шкоду йому. Для прикладу, в сільськогосподарських підприємствах України сьогодні працює трохи більш як 600 тисяч людей, тоді як власників земельних паїв, які “привласнили” майже половину території України, — понад шість мільйонів! Це початок біди. Вона настане через 2-3 роки, коли право власності на земельні паї (право на ренту) через спадщину, обмін тощо дістанеться майже трьом мільйонам осіб, які живуть у містах, і їм селяни повинні платити “данину”. Сьогодні таких “латифундистів” понад півмільйона.

При укладанні законодавчих актів про землю допущено правовий нігілізм. Згідно зі ст.13 Конституції України, кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству. Ст.14 гарантує право власності на землю громадянам, юридичним особам та державним суб’єктам, а отже, і право на “привласнення” доходу від землі — тобто земельної ренти, що явно не на користь, а на шкоду людям та суспільству. Цим самим порушується принцип соціальної справедливості (положення ст.24 Конституції України).

Законодавці приховали від громадськості правду про грабіжницьку суть приватної власності на землю. Суть грабежу — в привласненні земельної ренти, що створюється не власною працею товаровиробника, а суспільною працею. Тому, привласнюючи ренту, приватний землевласник обкрадає перш за все суспільство в особі місцевої громади. Приватизація землі, таким чином, сама по собі породжує соціальну нерівність між людьми — зло, від якого уже багато віків потерпають народи країн, де є приватна власність на землю. То навіщо це зло нав’язувати сьогодні нашому народу, майбутнім поколінням, якщо до 1992 р. держава не мала жодних проблем, пов’язаних із використанням землі?

Цинічним є твердження деяких посадовців і політиків про те, що земля з села чи міста нікуди не подінеться. Зате якщо її продати, виручені кошти підуть на “благо” народу. Оскільки ж рента (ціна землі) має тенденцію до безпосереднього зростання, то, продавши землю, держава та місцеві громади назавжди втратять право не тільки на землю, а й на зростаючий дохід від неї.

Сподівання, що інвестор-капіталіст, викупивши земельні паї в селян, стане ефективним землевласником і вкладатиме кошти у виробництво, практично нульові. Він добре знає, що сільське господарство — ризикована галузь. Та й сам факт купівлі землі являє собою для нього, по суті, фінансову інвестицію заради привласнення дармового доходу — земельної ренти і перепродажу землі або передачі її в оренду.

Що ж до купівлі землі фермером для розширення виробництва й утвердження своєї самостійності, то така постановка питання взагалі недоречна. Придбання землі, з економічної точки зору, для товаровиробника й суспільства — непотрібна справа. Земля має надаватись у постійне користування безплатно тим фермерам, колективам і державним сільгосппідприємствам, хто її обробляє, з наступним вилученням земельної ренти в бюджет.

Щоб зрозуміти, чому керівництво держави вирішило перебудувати сільське господарство шляхом аграрної реформи, треба подивитись, якою тоді була база, її недоліки, яким чином слід було вивести АПК на ринкові умови господарювання. На 1 січня 1992 р. у державі було 12.421 колгосп і радгосп, які мали в середньому по 3100 гектарів сільгоспугідь, переданих їм державою безплатно за відповідними актами на вічне користування й збереження. На цій землі працювало 4 млн 881 тис. людей, або по 400 в середньому на господарство, з них майже два мільйони механізаторів широкого профілю. Крім того, в кожному господарстві було 65 працівників різного фаху. На одне господарство припадало: майже 40 тракторів, 10 зернових та 12 спеціальних комбайнів, 27 різних автомобілів, 1700 голів великої рогатої худоби (ВРХ), у тому числі 500 корів, 1130 свиней, 577 овець, 56 коней, 10 тис. голів птиці та 80 бджолосімей. Основних виробничих фондів у середньому на одне господарство —
7,2 млн крб, а всього по сільгосппідприємствах —
86,9 млрд крб. Крім того, колгоспи і радгоспи мали 16 млрд крб фондів соцкультпобуту, або по 1,3 млн крб на господарство. 1991 р. в колгоспи і радгоспи було вкладено 11,2 млрд крб капітальних вкладень, або майже по 1 млн крб на одне господарство.

Протягом 1986—1990 рр. у сільгосппідприємства було спрямовано 49,1 млрд крб капітальних вкладень. 1991 р. колгоспи і радгоспи дали прибутку 12,2 млрд крб, або по 1 млн крб на господарство. Збитковими лишилися два радгоспи і 50 колгоспів. Основна заробітна плата становила в середньому 232 крб, а з преміальними — 361 крб (в народному господарстві України — 244 крб) Рентабельність від реалізації сільгосппродукції становила 42,6%. Цих показників було досягнуто на основі високої культури землеробства, науки та передового досвіду, кваліфікації кадрів усіх рівнів, організації виробництва і турботи влади про жителів села, їхній побут та умови життя.

Переведення галузі тваринництва у 1980—1991 рр. на індустріальні, інноваційні технології виробництва сприяло тому, що прибуток становив понад 5 млрд крб, а рентабельність виробництва тваринницької продукції зросла до 22,7%. В Україні були збудовані й працювали за новими технологіями 8100 спеціалізованих господарств, у тому числі 1018 — на відгодівлі ВРХ, 718 — свиней, 330 — з виробництва молока, 761 — м’яса птиці, 349 — із виробництва вовни та 472 господарства вирощували племінних тварин для молочних комплексів. Племінні підприємства, що існували в кожному районі, повністю забезпечували колгоспи і радгоспи високопородною худобою.

Ще один важливий показник для села: в 1985—1991 рр. у сільських населених пунктах стали до ладу 3500 підсобних цехів, відділів і філій переробних заводів та фабрик, інших промислових підприємств, які ефективно використовували вільну робочу силу в селі. У 1988—1991 рр. майже у всіх областях були організовані сільгосппідприємства, що ефективно працювали і йшли назустріч ринку. Це — 38 агрокомбінатів, 29 агрооб’єднань, 66 агрофірм, 45 науково-виробничих об’єднань. Нові формування мали свій банк і 1990 року дали 1,5 млрд крб прибутку державі.

На початок 1992 р. АПК України належало 32% основних виробничих фондів від усіх фондів народного господарства, працюючих — 29%, вироблено валової продукції — 40%. Україна 1992 року серед держав Європи з виробництва сільгосппродукції на душу населення (цукрових буряків, насіння соняшнику, картоплі, зерна, овочів, плодових та ягідних культур, молока, яєць, м’яса) посідала перші-другі місця.

Таким АПК України був перед початком реформ.

Варто зазначити, що ці показники одержано в умовах, коли матеріально-технічне забезпечення господарств, соціально-побутові умови села, заробітна плата, порівняно із США і рядом держав Європи, були значно нижчими. Рада Міністрів УРСР 8 травня
1990 р. на своєму засіданні розглянула результати виконання завдань АПК в 1980—1990 рр. і прийняла Програму розвитку галузі на 1990—2005 рр. У ній передбачалося забезпечення значного зростання виробництва сільгосппродукції, зменшення її собівартості на основі подальшого підвищення культури землеробства, впровадження інноваційних технологій.

Зокрема, передбачалося виведення з польових сівозмін 10 млн га ріллі, пошкодженої ерозією: на 2 млн га посадити ліси, а 8 млн га перевести в культурні пасовища. Щоправда, нове керівництво держави після здобуття незалежності не стало виконувати цю програму, а всі 10 млн га — розпаювало.

Після проголошення незалежності України АПК розбудовувалося в протилежному напрямі: від колективних форм організації праці до фермерських господарств як основи подальшого розвитку аграрного виробництва на основі приватної власності на землю. Цю політику активно провадили президент Л.М.Кравчук та прем’єр-міністр Л.Д.Кучма. Без будь-якої програми, планів, розрахунків, без визначення перспективи й кінцевих результатів почалася реформа, яка загалом спрямовувалася на дискредитацію колгоспів і радгоспів. Це швидко обернулося бідою для сільського господарства й населення України. Порівняно з 1990 р., виробництво валової продукції землеробства у 1992—1994 рр. зменшилось на 48%, а в галузі тваринництва — на 50%. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 7,3 млн голів, у тому числі корів — 1,5 млн, свиней — 6,9 млн, овець — 4,7 млн, птиці — 79 млн, коней — 517 тис. і бджолосімей — 435 тис.

Зарплата працівників у сільгосппідприємствах зменшилася в 9 разів, продуктивність праці — удвоє. У селах лишилося без роботи 1 млн людей. Такого спаду не спостерігалося навіть під час війни. (За даними Держкомстату на 01.01.1945 р., після визволення України від німецьких загарбників у селах залишилося великої рогатої худоби — 2,7 млн гол., у тому числі 1,6 млн корів, 6297 тис. голів свиней,
3,9 млн голів овець).

Це було справжнє знищення сільськогосподарського виробництва за перших три роки реформ. Здавалося б, новий президент Л.Д.Кучма та його команда мали занепокоїтися, накреслити програму для припинення руйнування колгоспів і радгоспів, сільських населених пунктів. Проте цього не сталося. Команда Л.М.Кравчука і Л.Д.Кучми за підказками консультативно-дорадчої ради (створена в червні 1991 р. з іноземних радників) активно продовжувала знищення АПК.

Коли у 1999 р. валова продукція колгоспів і радгоспів зменшилась порівняно з 1990 р. на 73%, в тому числі у тваринництві — на 79%, в адміністрації президента готувався новий указ — “Про прискорення реалізації земельної реформи на ринкових засадах”. Активну участь у цій роботі брала група економістів-іноземців під керівництвом Луїса Фаоро з компаній “Ті-Ар-Джі” та “Кемонікс Інтернешнл” (США), який 9 липня 1998 р. надсилає в адміністрацію президента України проект указу “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки”. Не Закон України, а указ 3 грудня 1999 р. підписав президент Л.Д.Кучма (№ 529). Головне завдання, яке визначалося цим документом, — за два наступних роки реформувати всі колективні сільгосппідприємства на засадах приватної власності на землю та майно.

Цей указ найруйнівніший за всю історію розвитку сільського господарства на українській землі. Ніякі війни, окупація, перегини в колективізації, інші бездумні рішення, що були в період розбудови АПК, не змогли так розорити сільськогосподарське виробництво, уклад життя на селі, яке завжди було колискою нашого народу. Тільки в 2000 р. президент Л.Д.Кучма і прем’єр-міністр В.А.Ющенко зі своїми командами організували знищення основних виробничих фондів колгоспів і радгоспів на 36,5 млрд грн, а в 2001 р. — ще на 16 млрд грн. Понад 52 млрд грн, або 60% фондів, які мали колгоспи і радгоспи на 1 січня 1999 р. були знищені. Не стало ще 2 млн 42 тис. голів ВРХ, у тому числі 800 тис. корів, 2 млн 200 тис. свиней, 165 тис. овець, 12 млн птиці і 70 тис. бджолосімей.

У результаті “безальтернативної реформи”, як її називали всі ці роки, в Україні лишився повністю розвалений АПК. На 1 січня
2008 р. порівняно з 1990 р. виробництво валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств знизилось на 39%, а в сільгосппідприємствах — на 65%, продукція тваринництва, відповідно, — на 52% і 71%, продуктивність праці — більш як удвічі. Залишилися без роботи 4,2 млн селян. Середня заробітна плата за останні вісім років реформи становила 348 грн на місяць. Це найнижчий показник серед усіх галузей народного господарства України.

Так звана земельна реформа під керівниц­твом Л.М.Кравчука, Л.Д.Кучми і В.А.Ющенка призвела до знищення 19 млн 456,5 тис. голів ВРХ (стільки, як у 11 державах Європи), 11 млн 201,7 тис. голів свиней; 6 млн 864,3 тис. овець. На 1 січня 2008 р. у сільгосппідприємствах залишилось менш як 2 млн голів великої рогатої худоби.

За період аграрної реформи зменшилося тракторів на 310 тис. (62%), зернових комбайнів, відповідно, — 64,2 тис. (61%), кукурудзяних комбайнів — 11,7 тис. (78%), картопляних комбайнів — 8,1 тис. (84%), бурякозбиральних комбайнів — 13,2 тис. (66%). У колишніх колгоспах і радгоспах майже повністю зруйновані стани тракторних бригад, пункти технічних оглядів, ремонтні майстерні, гаражі, склади пального, ангари для сільгосптехніки. Понад мільйон механізаторів високого класу лишилися без роботи і були змушені виїжджати із села.

Припинили існування міжгосподарські біолабораторії, станції з підготовки насіння зернових і кормових культур, цехи і міжгосподарські підприємства з виробництва комбікормів. У селах розпродані будинки відпочинку і санаторії, дитячі літні табори та соціально-побутові комплекси, що будувалися за кошти колгоспів і радгоспів.

Після президентського указу від 3.12.1999 р.
перестали працювати державні підприємства, які обслуговували колгоспи і радгоспи. Укрсільгоспхімія була кращою серед таких організацій в СРСР. У Первомайському районі Харківської області навіть існувала Всесоюзна школа впровадження досягнень науки і передового досвіду з хімізації сільського господарства. Укрсільгосптехніка — головний постачальник сільськогосподарської техніки й організатор підготовки кадрів ремонтників практично зникла. Не стало підприємств, що обслуговували зрошувальні та осушувальні системи, проводили хімічну меліорацію земель. М’ясокомбінати, молокозаводи, овочеві бази, підприємства хлібопродуктів та з випуску сільгоспмашин — усі ці міжколгоспні й державні об’єднання, що працювали на зростання виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення її якості, зниження витрат, у цілому на продовольчу безпеку України, ліквідовані.

Замість того, щоб проаналізувати допущені недоліки в роботі АПК, накреслити шляхи виконання програми, ухваленої Радою Міністрів УРСР 8 травня 1990 р., й успішно розвивати аграрну галузь держави, було прийнято інше рішення — провести земельну реформу, розпаювати землю і майно. Мовляв, “ефективні господарі” краще використають український чорнозем. ЗМІ, радіо, телебачення, деякі вчені й народні депутати закликали суспільство спрямувати свої сили на виконання цієї програми.

Потрібно було 10 довгих років для того, щоб окремі вчені, які активно допомагали президентові Л.Д.Кучмі розвалювати АПК, прийшли до тями й позбулися помилкового бачення земельної реформи.

Як же використовуються сільськогосподарські землі у власності фермерів і сільського населення після реформи?

Фермерським господарствам належить
4 млн га ріллі. Сільгосппідприємства областей також мають 4 млн га ріллі. Краще використовують землю в сільгосппідприємствах. Фермерські господарства виробляють сільгосппродукції у 2-3-5 разів менше, а валової продукції — в 3 рази, ніж сільгосппідприємства. Якщо порівняти ефективність роботи фермерських господарств Дніпропетровської області (на 1.01.2007 р. їх було 3405), в яких 443 тис. га ріллі, з фермерськими господарствами Швейцарії, в яких 400 тис. га ріллі, то маємо такі показники: наявність поголів’я ВРХ у фермерів Дніпропетровщини — 2,9 тис. голів, у фермерів Швейцарії — 1,6 млн голів; відповідно, свиней — 18,6 тис. гол. і 1,7 млн гол.; овець — 2,8 тис. гол. і 500 тис. гол. Вироблено м’яса українськими фермерами — 1,1 тис. тонн, швейцарськими — 400 тис. тонн, молока, відповідно, — 3,3 тис. і 3,2 млн тонн. У нас намолочено зерна 487 тис. тонн. У них, відповідно, 2,4 млн тонн.

Понад 20 млн га ріллі, що передана державою безплатно фермерським господарствам і домогосподарствам сільської місцевості використовується незадовільно. На полях України працюють 3100 різних фірм, об’єднань, корпорацій та інших організацій, які, згідно з указом президента Л.Д.Кучми, уклали угоди із землевласниками на різні строки користування землею. Сплативши мізерну орендну плату, вони хазяйнують як хочуть. Їхні офіси розташовані в обласних центрах, у Києві і навіть за межами України.

Майже щороку в епоху незалежності України різні міжнародні організації — ООН, ЄС, МВФ та доморощені горе-політики вимагають скасування мораторію на продаж і відкриття ринку землі сільськогосподарського призначення. Прагнення Європи і США зрозумілі. На нашій, кращій у світі землі можуть розміститися 11 держав: Австрія, Білорусь, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Нідерланди, Угорщина, Фінляндія, Швеція і Швейцарія, або три Німеччини чи дві Польщі.

За 17 років розвалу села і спустошення АПК у нас залишилася тільки земля — головний і неоціненний ресурс. І якщо влада перетворить землю на товар, як трублять ЗМІ й безвідповідальні депутати, стане фактом кінець держави Україна. Продаж землі — це злочин перед нинішніми і майбутніми поколіннями. Окремі чиновні мужі, народні депутати, політологи, письменники посилаються на те, що вже близько 5 млн га землі фактично продані, отже, час невідкладно скасувати мораторій.

Ми пам’ятаємо, як у жовтні 2004 р. на Майдані і по всій Україні розповсюджувалась листівка виборчого штабу В.А.Ющенка — кандидата в президенти, в якій було його звернення до селян: “Врятуємо українське село! Незважаючи на повне зубожіння селян, на руїну українського села, нинішня влада (Л.Д.Кучма) запроваджує з 1 січня 2005 року купівлю-продаж сільськогосподарських земель. Українське село знову хочуть пограбувати. А земля — це останнє, що залишилось у селян!”...

Листівка закінчувалась словами: “Любі друзі, село — це серце України. Врятувати село — значить врятувати Україну. Я виграю вибори й у перші ж дні на посаді Президента підпишу закон про продовження мораторію на купівлю-продаж землі. Разом з вами ми не допустимо олігархічний кримінал до скуповування селянських земель за безцінь! Не дозволимо знову ошукати селян!”. В.А.Ющенко підписав Закон № 490-V від 19.12.2006 р. “Про заборону продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів”. Цим законом заборонено купівлю-продаж чи інший спосіб відчуження земельних ділянок і заміну цільового призначення земельних ділянок, які знаходяться у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

У головній книзі людства — Біблії [Лев. 25:
23] Господь говорить Мойсею на горі Синай: “...Землю не должно продавать навсегда, ибо Моя земля — вы пришельцы и поселенцы у Меня. По всей земле владения вашего дозволяйте выкуп земли”. На цю книгу президенти клали руку, коли складали присягу на вірність народу. Через 24 місяці після ухвалення Закону від 19.12.2006 р. президент В.А.Ющенко скасовує його, а Указом № 965/2008 від 20 жовтня 2008 р. п.1) доручає Кабінету міністрів України “вжити заходів щодо невідкладного скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення”.

Зрозуміло, це вимога МВФ для отримання Україною кредиту. А як же ст.13 Конституції, що земля є об’єктом права власності українського народу? Та хто ж народ питає?

Земля. Батьківщина. Мати. Ці поняття стоять в одному ряду як нерозривний ланцюг. І тому справжнім господарем землі має бути тільки народ. А після вищеназваного указу почнеться нещадний і цинічний дерибан найціннішого національного багатства нашого народу — землі, у порівнянні з якою всі запаси золота — ніщо.

“Реформатори” кинули, як кістку селянам паї на землю, посилаючись на те, що вона належатиме їхнім дітям і внукам. Це призвело село до розбрату, чвар, протистояння, колотнечі й зневіри людей. А тепер закладається нова міна — продаж землі. Перехід землі у спадщину руйнує село, розвиває спекуляцію українською землею. Тому потрібно негайно скасувати зазначені пункти указу. Після проведення сільськогосподарського перепису, згідно з прийнятим Законом № 586-VI від 24.09.
2008 р., Л.М.Кравчуку, Л.Д.Кучмі й В.А.Ющенку потрібно сказати людям правду про аграрну реформу. Необхідно негайно скасувати укази президента Л.Д.Кучми про землю.

Ми звертаємося до Верховної Ради України й Конституційного Суду з вимогою розглянути питання про земельну ренту і внести відповідне доповнення до статті 13 Конституції України, або ухвалити окремо закон про земельну ренту.

За роки “дикої” земельної реформи багато фахівців сільського господарства зрозуміли, що ефективність землеробства залежить не від форми власності на землю. Світова практика показує, що в таких країнах, як Ізраїль, Данія, Голландія, Китай, де майже вся земля перебуває в руках держави, сільськогосподарське виробництво високоефективне. У Бельгії, Франції, Німеччині держава володіє 60% земель, які здає в оренду. В Канаді — 30% землі віддається в оренду. Уряд США в 2000-2006 рр. викупив у фермерських господарств понад 40% сільськогосподарських угідь. У більшості держав рух землі до ринку припинився.

Майже у всіх областях України можна знайти окремі колгоспи й агрофірми, які не виконали кучмівських указів, зберегли колективну власність, матеріально-технічну базу, кадри механізаторів і тваринників, спеціалістів інших галузей АПК і ведуть високоефективне виробництво та створюють належні умови для життя села. Колективи цих господарств категорично проти продажу землі. Їхній досвід свідчить про те, що і в Україні можна вести високоефективне сільське господарство без приватизації землі.

Перед українським народом нині стоїть одне з головних завдань — захистити землю від нових “окупантів”, які тільки й чекають ринку землі. Від імені тих, хто захищав нашу землю в роки Великої Вітчизняної війни і не повернувся у свої села, від імені тих, хто після війни наводив порядок на землі, відродив її силу, виростив синів і онуків, передав землю їм, і тих, хто ще живий і працює на цій землі, ми закликаємо і нинішнього, і колишніх президентів України, народних обранців, депутатів усіх рівнів, працівників АПК — отямитися від ейфорії лихварства землею й стати на її захист, запобігти новому, ще страшнішому лихові, що приведе націю й державу до само­знищення.

Василь КЛЮЙ,

учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, лауреат Державної премії України,

заслужений працівник сільського господарства,

професор, почесний академік УААН;

Дмитро МОТОРНИЙ,

учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, двічі Герой Соціалістичної Праці,
Герой України, заслужений працівник сільського господарства України, почесний академік УААН, голова сільгосппідприємства “Зоря” Херсонської області;

Володимир ПЛЮТИНСЬКИЙ,

учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, двічі Герой Соціалістичної Праці,

заслужений працівник сільського господарства України, почесний академік УААН,
голова сільгосппідприємства “Зоря”
Рівненської області;

Олександр КОРОСТАШОВ,

Герой України, заслужений працівник сільського господарства України, почесний академік УААН, голова правління СВК “Батьківщина” Полтавської області;

Микола ВАСИЛЬЧЕНКО,

Герой України, заслужений працівник сільського господарства України, почесний академік УААН, директор агрофірми “Маяк” Черкаської області;

Семен АНТОНЕЦЬ,

Герой Соціалістичної Праці, Герой України, заслужений працівник сільського господарства України, почесний академік УААН,
голова сільськогосподарського товариства “Обрій” Полтавської області;

Микола ЗІНЧУК,

Герой України, заслужений працівник сільського господарства України,
почесний академік УААН, директор державного  сільгосппідприємства “Тучинське”
Рівненської області;

Василь ЯРМОЛЕНКО,

кандидат економічних наук,
доцент Національного університету біотехнологій і природокористування.